Тепер, уночі, я відчув, що, мабуть, буду жити, хоч усе ще боліла нога, боліли поранені груди; варто трохи ворухнути шиєю — гострий біль пронизував наскрізь череп. Я обережно звільнив з-під ковдри руку і ледве чутно провів у себе пальцями по лобі. Вся голова була забинтована. На скроні пальці мої намацали коротке колюче волосся. Я зрозумів, що мене, коли я був непритомний, постригли. Хотілося поговорити з ким-небудь, спитати, як я попав сюди, що зі мною, але нікого, крім сиділки, поблизу не було. Кілька хвилин я лежав з широко розплющеними очима, втупивши погляд у стелю. Я силкувався пригадати все, що трапилося зі мною, але швидко стомився і знову заснув до ранку.
Як Марущак піймав білу черницю
Кожного ранку, перш ніж піти на роботу, мене відвідував батько. Він дивився довго на мене. Я все ще не міг зносити його пильного погляду: зразу пригадувалася історія з ложками, і я відвертався. Батько ні про що мене не розпитував, — видно, він знав усе сам. Він щоразу приносив мені яблука, груші із саду радпартшколи. Він питав тільки, як я себе почуваю, ходив радитися з лікарями, приносив мені з бібліотеки цікаві книжки.
У ці дні я зрозумів, який дорогий мені батько, яка дорога мені Марія Опанасівна, який дорогий товстенький Петько Маремуха. Але дивна річ: варто мені тільки почати розпитувати їх, що було далі в ту ніч, коли я ночував під ожередом, всі вони, неначе умовившись, бурмотіли: «Потім, потім». Тільки батько чітко і ясно сказав: «Видужуй швидше, Василю, тоді про все дізнаєшся!» Видно, лікарі наказали їм не тривожити мене даремно спогадами про ту страшну ніч, коли я стріляв у бандитів.
Минуло кілька днів. Якось увечері я лежав сам у порожній маленькій палаті, прислухаючись, як хлопці ганяють на майдані перед «Мотором» футбольний м'яч. У коридорі лікарні почулися лункі квапливі кроки, і на порозі палати з'явилися Микита Коломієць і Марущак. Микита так загорів за ті дні, коли я лежав у лікарні, що я не зразу впізнав його. Халат йому дали дуже великий; чорна, пострижена наголо голова Коломійця смішно стирчала з великого коміра халата. Здоровий, плечистий Марущак, у чепурних чоботях і в халаті по коліна, дивився на мене посміхаючись. Давно я його вже не бачив — з того часу, як виїхав на роботу в радгосп. І мені було особливо приємно бачити його тут.
Микита оглянув палату, покрутив носом і, з гуркотом присунувши стілець, сказав:
— Е, та у тебе, брат, тут шикарно! Сам Керзон ніколи не спав у такій палаті.
— Краще, ніж на балконі? — спитав я.
— Балкон — це дика природа джунглів, — відповів Микита. — А тут, бач, цивілізація. Морс — це тут дають пити чи домашній?
— Тут дають. Лікарняний, — сказав я.
— Мені якраз пити хочеться дужо! — сказав Микита. — Можна?
І, не чекаючи відповіді, він підніс до губів склянку.
— Залиш, Микито! — прикрикнув на Коломійця Марущак. — Хлопець поранений лежить, йому, може, кожну хвилину пити схочеться, а ти його грабуєш.
— Пий, пий, Микито, — поспішно сказав я. — Морсу я можу одержати скільки схочу.
— Ну, ось бач, яка цивілізація! — радо сказав Коломієць і прицмокуючи став пити морс. Худий, опуклий його кадик заворушився. Коломієць навіть очі примружив від задоволення.
— Добре! — сказав він, облизуючись, — Шикарно! Треба, мабуть, і мені лягти в лікарню, щоб мене напували безплатно морсом.
— Морс дають тільки тяжкохворим, Микито, — сказав я якомога спокійніше. — А тебе в лікарню не візьмуть, як би ти не просився.
— Почім ти знаєш! А може, і взяли б! — безтурботно сказав Коломієць. — От коли б я в ту ніч пішов з тобою до молотарки, і мене, напевно, підбили б. Хоч ні… — додав він поважно. — Я б скоріше їх повкладав. І не одного, а всю компанію.
— А я що — хіба кого-небудь поклав? — спитав я підводячися.
— Здрастуйте! — Коломієць засміявся. — Учинив, можна сказати, подвиг, а тепер незнайком прикидається.
— Та я нічого не знаю, Микито. Я ж як упав там, на баштані, то тільки тут і опритомнів.
— Ні, справді нічого не знаєш? — перепитав Коломієць.
— Ну звичайно, нічого! — підтвердив я.
— Ну, то ми тобі зробимо інформацію. Ти не заперечуєш, товаришу Марущак? — звернувся Коломієць до Марущака, що весь час мовчав.
— Шквар, розповідай, а я тобі допоможу! — погодився Марущак.
Бандити, в яких я стріляв, йшли здалека: їх послала з Бессарабії на радянський бік на допомогу отаманові Сатані-Малолітці ворожа розвідка.
Сатані-Малолітці в ті дні, як ми всі працювали в радгоспі, доводилося дуже скрутно.
В місто на посилений охорони кордону прибула з Москви ударна група по боротьбі з бандитизмом. У ній були найсміливіші, найбільш випробувані чекісти. Погано довелося бандитам! Майже щоночі з воріт управління прикордонзагону і окружного ДПУ один по одному виїжджали в сусідні ліси невеликі загони ударників-чекістів Верхи, в шкіряних куртках, з важкими маузерами в дерев'яних кобурах, ударники мчали на сильних витривалих конях по бруку сонного міста. Підкови їхніх коней дзвінко цокали під аркою Старої фортеці. Виїхавши за місто, на м'які путівці, ударники зникали в нічній імлі, і тільки в одному будинку на Семінарській вулиці, я якої вони виїжджали, знали про мету цієї поїздки і її кінцевий маршрут.