Петько хотів зайти разом зі мною в палату, але Христя підвела руку і сказала:
— Стривайте, хлопці. Ось покладемо пораненого на койку, тоді й зайдете.
Лежачи на свіжих, підбитих подушках, вкритий сірою ворсистою ковдрою, кінці якої Христя акуратно підіткнула під матрац, я зустрів гостей. Перша підійшла до мого ліжка Галя. Я неначе вперше побачив її. Дуже вона була хороша, найкрасивіша, найрідніша для мене в цю мить. Вона почервоніла, зніяковіла, а кінчики маленьких її вух побагровіли від хвилювання. Подаючи мені теплу руку, яку я потис з усієї сили, Галя сказала тихо:
— Ти одержав мого листа, Василю? Я відповіла зразу…
— Не одержав. Але це пусте. Одержу, мабуть. Привезуть. Там і речі мої ще залишилися, — буркнув я, ніяковіючи. Не хотілося, щоб Сашко й Маремуха дізналися про наше листування.
— А я думала… — протягла Галя. — Дуже боляче, Василю? — спитала вона, киваючи на мою забинтовану голову.
— Так собі, — відповів я безтурботно.
— А хто тобі операцію робив, Василю? — поцікавився веснянкуватий Бобир.
— Гутентаг.
— Ну, тоді, значить, не боляче було. Коли він мене оперував, я ніякого болю не почував, — шморгнувши носом, сказав Бобир.
— Зрівняв теж! — образився я. — У тебе звичайна скалка була, а тут — бачиш! — І я показав рукою на свої рани.
— І зовсім не звичайна скалка, а ціла тріска, — образився Бобир. — Вона ж до самої кістки загналася.
— У тебе до кістки, а в мене череп розламаний так, що мозок видно!
— Мозок? — з жахом спитав Маремуха.
— Еге ж, — відповів я якомога спокійніше. — У двох місцях мозок видно. — Я скоса поглянув на Галю.
Вона теж злякано дивилася на мою перебинтовану голову. Щоб наддати жару і виставити себе ще більшим мучеником, я сказав недбало:
— Але це дрібниці. Ось заживуть трохи рани, тоді лікар припаяє мені під шкірою такі золоті пластинки. Міцніші кістки будуть!
— Оловом припаяє? — спитав Бобир.
— Оловом? Ні, чому ж… Не оловом… Є такий… Ну, розумієш, є такий клейстер особливий. Я забув назву, — насилу вивернувся я.
— А ти чув, Василю, що вашого Корибка заарештовано? Тепер у сад можна буде лазити скільки завгодно! — сказав Маремуха. — Я тобі раніше не хотів говорити, тому що…
— Все знаю, — сказав я. — Мені курсанти розказали… А… що Котька тепер робить?
— Котька перебрався до свого Захаржевського, — пояснив Маремуха. — І знаєш, він тепер одвідує комсомольський осередок друкарів.
— Та що ти? Справді? — не повірив я.
— Еге! — підтвердив Бобир. — На кожні відкриті збори приходить. 1, мабуть, скоро заяву подасть у комсомол.
— Нічого не вийде з цього! — обізвалася несподівано Галя. — Усі ж знають, що Котька недарма до мідника став. Він хоче собі стаж робочий набути — ось що!
Я дивився на Галю і не вірив своїм вухам. Адже ще так недавно вона ходила з ним, а сьогодні… Я радо подивився на Галю, на її високий лоб, густе м'яке волосся, зачесане назад і закладене з країв за вуха, на трохи кирпатий ніс. Галя одвела зеленкуваті очі, поправила в'язану кофточку і сказала зніяковіло:
— Чого ти дивишся, думаєш — неправду кажу? А ось і правду… Та він сам мені розповідав про це…
— Хто? Котька? Що розповідав? — поцікавився Маремуха.
— Еге ж, Котька. Ось коли Василь поїхав, — Галя кивнула в мій бік, — він прийшов до мене додому й каже: «Ходім на гулянку»… Ну… ми пішли. А по дорозі Котька відкрив гаманець і став хвастати: «Я тебе, — каже, — зараз на каруселі покатаю: бач, — каже, — скільки грошей! А всі, — каже, — зароблені. Але гроші, — каже, — дрібниця. Грошей ще більше буде. Найголовніше — стаж. Ось попрацюю ще трохи, нажену собі робочий стаж, тоді ніхто й не писне, ким був мій тато, з робочим стажем я далеко піду».
— І ти… І ти з ним ще говорила після цього? — спитав я обурено.
— Навіщо? — сказала Галя спокійно. — Я кажу: «Не треба мені твоїх грошей, не треба каруселі, а ти шахрай і безчесна особа». Повернулась і пішла.
— Правда, Галю? — вигукнув Маремуха. — Так у вічі йому й сказала?
— Спитай у нього самого, якщо не віриш, — сказала Галя.
— Потрібно дуже мені! — буркнув презирливо Петько, — Я з ним три роки не розмовляю.
— Що, хлопці, прийшли відвідати страдника? — почувся в палаті чийсь знайомий голос.
Я швидко озирнувся, а мої товариші схопилися. На порозі палати посміхаючися стояв Полевой. Голова його була чисто поголена і загоріла так само, як і обличчя.
— Сидіть, сидіть. Чого ви переполошилися? І я сяду, — сказав Полевой і схопив вільну табуретку.
Підсунувши її до мого ліжка, Полевой з гуркотом сів і подивився на мене. Сіли й хлопці. Поправивши блакитне плаття, обережно сіла на табуретку біля Полевого Галя.