— Ти не сердься, Василю, що я не зайшов до тебе вчора, як тільки ми приїхали: справ багато було в мене. Але я послав до тебе Коломійця. Був Коломієць у тебе?..
— Був. І Марущак з ним прийшов.
— Ну, мені, значить, вже нічого робити. А я ж збирався сам тобі про подвиги твої розказати. Як почуваєш себе?
— Нічого!
— Та я ж бо, правда, й сам знаю як, — признався Полевой. — Я, перш ніж до тебе зайти, лікаря все випитував. Нічого, каже, заросло чудово, скоро буде у футбол грати. Зіграємо у футбол, Василю?
— А чого ж, зіграємо! — обізвався я.
— Тоді старайся скоріше видужати, щоб до випускного вечора був на ногах, — наказав Полевой і, подивившись на Маремуху, що сидів тихо, сказав — Цього молодця знаю. Та й з отим блондином ми теж нібито зустрічалися, — додав він, киваючи на Бобиря, — а ось панночку бачу вперше. Може, наречена?
Полевой хитро подивився на мене. Я не знав, що сказати йому. Галя почервоніла, зніяковіла і не знала, куди дівати очі.
Щоб порушити незручне мовчання, Полевой звернувся до Галі і, не перестаючи посміхатися, сказав:
— Дивіться, панночко, держіть цього героя в руках. — Полевой кивнув на мене. — Бо я чув, він уже по кофейнях з дівчатами розгулює.
У мене перехопило дихання. Не інакше, Полевой дізнався про Шипулинського від мого батька. А що коли батько розкаже йому й про ложки? Червоніючи від сорому, я скоса дивився на Полевого і намагався зрозуміти, все йому відомо чи ні. Але Полевой посміхався хитро й загадково, і з його погляду нічого не можна було зрозуміти. Потім він устав і несподівано сказав:
— А в мене, до речі, ділова розмова до вас є, молоді люди. Куди думаєте податися восени? Що ви думаєте робити далі?
Настало мовчання.
Нарешті Сашко Бобир наважився і спитав:
— Як що?
— Трудову школу ви кінчили? — діловито спитав Полевой.
— Ого, ще весною! — протяг Петько.
— Ну, а тепер? — обводячи нас уважним поглядом, спитав Полевой.
— Я не знаю, як Бобир і Галя, а ось ми з Петьком, — сказав я тихо, — думали восени на робітфак вступати.
— На робітфак? — Полевой задумався. — Ну що ж, воно, звичайно, теж непогано, але в мене для вас є цікава пропозиція. Бути агрономом, інженером або вченим — це, звичайно, дуже похвально. Але ж і біля верстата комусь стояти треба? Професія першого-ліпшого кваліфікованого робітника не менш шанована й почесна. Навіщо це я вам кажу? Ви знаєте, хлопці, що зараз ми пускаємо в країні один по одному старі заводи і, треба гадати, будемо скоро будувати нові. Для цих заводів нам потрібні вчені руки. Не сьогодні, то завтра, можливо, умілих рук буде потрібно ой-ой-ой як багато. Зараз у багатьох містах відкриваються школи фабрично-заводського учнівства. Буде така школа і в нашому місті. Якраз учора мені в окружкомі партії сказали, що я призначений директором цієї школи. Адже я в юності на заводі в Катеринославі працював. Гроші вже відпущені. Майстерні будуть особливі. Стипендію учні одержуватимуть. Інструкторів дамо хороших. Скоро починаємо набір у школу. Ну, мені хотілося б підібрати туди славних бойових хлопців. Ось дивлюсь я на вас, бачу — так, загалом компанія нічого підібралася. А що коли восени в фабзавуч?
Ми перезирнулися.
— Я чула про фабзавуч, — тихо сказала Галя. — Мого батька туди інструктором столярного цеху запрошують.
— Ну, ось бач, як гарно. З батьком разом до школи ходитимеш, — зрадів Полевой.
— А мені хіба теж можна? — недовірливо спитала Галя.
— А чому ж не можна? — Полевой усміхнувся.
— Ну, я ж не хлопець! — тихо сказала Галя. — Дівчатам хіба у фабзавуч можна?
— А по-твоєму, треба для вас особливе єпархіальне училище відкрити? — відповів Полевой. — Зараз інші часи. Що, хіба ти не можеш на механіка вивчитися чи, скажімо, на токаря? Попрацюєш, набудеш кваліфікації.
— На слюсаря теж можна буде в тім фабзавучі вивчитися? — все ще недовірливо позираючи на Полевого, спитав веснянкуватий Бобир.
— Слюсарний відділ зараз буде найбільший, — сказав Полевой і, озираючи нас, додав — Так ось, молоді люди, я зараз іду, а ви подумайте, порадьтеся. Якщо буде охота, прошу під моє начало.
Даємо бій!
З лікарні мене виписали вже після випускного вечора. Так і не довелося мені повеселитися з від'їжджаючими курсантами, не пощастило пограти з ними на прощання в футбол. Коли я разом з батьком під'їхав на візнику до знайомої ґратчастої огорожі в кінці Житомирської вулиці, мене вразила незвична для шкільного двору тиша. Не видно було курсантів, що пробігали в аудиторії в блакитних будьонівках, не ходив, як раніше, з гвинтівкою біля сторожової будки курсант-вартовий, ворота були просто замкнені на важкий іржавий замок. Бризки ванна біліли на вікнах головного будинку: там, усередині, провадився ремонт, та й зовні фасад теж опоряджали до нового навчального року; біля ринв висіли маленькі дерев'яні колиски на канатах, і яскраві плями зеленої й коричневої фарби були розкидані по даху радпартшколи — це малярі пробували, в який колір краще фарбувати вже давно полинялий від сонця дах.