Батько хотів, щоб я, поки зовсім не одужаю, оселився з ним і тіткою разом, але я наполіг на своєму і влаштувався в кухні. Лікар Гутентаг, виписуючи мене з лікарні, звелів, щоб я перший час менше рухався і більше лежав, та як тільки я опинився в цьому знайомому будинку, мене зразу потягло на вулицю, і я після обіду вийшов із своєї кухні на волю. Спираючися на стару батькову палицю, я повільно опустився по сходах флігеля на заросле подорожником каміння двору і попрямував до головного будинку. Тихо було в будинку, дуже тихо. Поручні кам'яних сходів з витоптаними східцями, що вели вгору, вкривав шар пороху, дерев'яна підлога в коридорах була забризкана вапном, а під стінами стояли виставлені з аудиторії чорні парти. Двері в курсантський клуб були широко відчинені, і я мимохідь прочитав над сценою такий знайомий лозунг: «Мир хатинам — війна палацам!» Дійшовши до того вікна, з якого Марущак стріляв з гвинтівки, я зрозумів, що прогулявся сюди даремно. Дірку в широкій печі вже замурували; тільки дебелий шар червоної цегли позначав місце, де висів старий монастирський дзвін, який так довго лякав тих, що тут жили, загадковим дзвоном. Я помацав рукою квадратики цегли, відколупнув шматочок захололої штукатурки і повільно пошкутильгав униз, у сад.
Уже на деревах жовкло листя; цілі зарості бур'яну з'явилися на лисинках у саду; червоні від дрібних, схожих на коралі ягідок стояли кущі барбарису; давно повилітали з гнізд пташенята, що стали тепер уже дорослими. Вздовж кам'яної огорожі тяглася горіхова алея, сірі гладенькі стовбури високих дерев підносилися над сусідніми сливами і яблунями; в щілині найстарішого з горіхових дерев я помітив чорне дупло, в яке засунув тоді, весняного ранку, алюмінієву миску.
Дуже тихо було в саду, і коли я підійшов близько до горіхової алеї, десь високо в листі почувся ледве чутний шум: це, пробиваючи блискуче лапчасте листя, падав, звільнившись од шкурки, горіх. Я помітив місце в траві, де він упав, і шкутильгаючи попрямував туди.
Горіх був стиглий, великий, він злегка пахнув йодом. Я опустив його в кишеню і взявся шукати в траві ще горіхів. Багато їх було тут, у густій траві, під лопухами, у порослих бур'яном канавках. Які лежали голенькі, висохлі в твердій своїй шкаралупці, а які ще були в м'ясистій шкурці з білими волокнами. Шкурка ця легко лопалася в руках, і чистенький, злегка вологий горіх викочувався з неї на долоню. Важчали від назбираних горіхів кишені, поболювала нога в коліні, батькова палиця була залишена далеко, на самому початку горіхової алеї; на лобі від того, що я ще як слід не одужав, проступив піт, але я не помічав нічого і старався набрати якомога більше горіхів.
Згадуючи дитинство і повзаючи на колінах, я захопився так, що не помітив, як у саду стемніло. Стало смеркати, сонце давно закотилося за передмістя Біланівку, час був іти додому. Стомлений, змучений, але зате з повними кишенями горіхів, я пішов у двір і, сівши на лавочку біля хвіртки, узявся колоти горіхи. Я вставляв горіх у щілину між хвірткою і залізною балкою, легко тяг на себе, і горіх з хрустом розколювався, на долоню летіли шматочки шкаралупки і білих молодих зернят.
На землі під лавочкою вже валялося чимало лушпиння, коли я почув за кущами голос Петька Маремухи.
— Якщо ми зараз тому падлюці не покажемо, то він потім ще більше задаватиметься! — схвильовано доводив комусь Петько.
— Сюди, Петько! — крикнув я підводячися.
— Дивися, він уже по двору ходить! — здивувався Петько, виходячи з-за кущів разом з Бобирем. — А ми думали, що ти ще в ліжку. Дай горіхів!
Я відсипав у пухлу долоньку Маремухи п'ять горіхів і угостив горіхами веснянкуватого Бобиря. Сашко зразу, мов мавпочка, засунув один горіх у рот і став розгризати його.
— От божевільний! — сказав я Сашкові. — І так двох зубів нема, решту хочеш поламати. Хвірткою дави.
Тепер хвіртка їздила на завісках сюди й туди безупинно. Маремуха, сопучи, їв горіхи, раз у раз позираючи на мою випнуту кишеню.
— Звідки йдете, хлопці? — спитав я.