— Ми йшли… — почав Маремуха. — Ага, знаєш, Васько, Григоренка в комсомол приймають!
— Що, в комсомол?! — крикнув я.
— Еге, — спокійно підтвердив Сашко, розжовуючи горіх. — Мій брат Анатолій розказав, — він в осередку друкарів, а Котька той осередок одвідував. Брат сказав, що Котька їм анкету й заяву подав.
— Ще не розглядали? — квапливо спитав я.
— У суботу на зборах розглянуть, — повідомив Бобир.
— Ну, так це ще не факт, це ми ще побачимо! — протяг я полегшено.
— Думаєш, не приймуть? — Петько захвилювався. — Приймуть, ось побачиш. Ти що, не знаєш, який він проноза і шахрай?
— Чого ж ти мовчиш, Сашко? — накинувся я на Бобиря. — Твій брат в осередку друкарів, розкажи йому, який тин той Григоренко, хай він викине його заяву в помийну яму — і все.
— А я не казав? Казав. Як дізнався сьогодні, зразу ж усе й розказав. Але бач, яка справа: Анатолій поїхав у село по шефській роботі і повернеться тільки в четвер. Він після того, як я йому розказав про Котьку, сказав мені, щоб я зібрав своїх хлопців і прийшов з ними в суботу на збори.
— Ну, ясна річ, ми йому повинні дати відвід! — сказав я палко.
— А може, ти замість відводу, Василю, підеш у ліжко? — почув я позаду батьків голос. Він стояв під огорожею біля будки вартового.
— Чому в ліжко? Я вже здоровий!
— Голова не болить? — виходячи на вулицю, спитав батько.
— Ані краплини!
— А нога?
— Ледь-ледь, — обманув я батька.
Нога ще боліла, коліно нило, та коли б я признався про це, батько негайно поклав би мене в ліжко.
— Ану посуньтеся, хлопчики, — попросив батько Маремуху й Бобиря. Ті поквапливо посунулися.
— Хто горіхами вгощає? — спитав батько.
Я витяг з кишені жменю горіхів і простяг батькові. Зазираючи мені у вічі, батько сказав:
— Значить, ми вже встигли в саду побувати, правда ж? Ой Василю, Василю, відшмагати б тебе слід, та рука не підіймається. Просив же я: не ходи багато, відлежуйся. Так ні, понесло тебе зараз в сад. А коли шви розійдуться, знову в лікарню, — що тоді?
— Не розійдуться, — відповів я невпевнено і зразу ж помацав ребра.
Помовчавши трохи і з тріском роздавивши долонею об лавочку горіх, батько спитав:
— Кому ви збиралися відвід давати?
— Котьці Григоренку. Лікаревому синові. Знаєш? — пояснив я.
— За що? — спокійно спитав батько.
— Його ж батька в ЧК розстріляли! — сказав я палко.
— А що сам Котька собою являє? — спитав батько.
— Як що? Він-бо ж чужий! — обурився Маремуха.
— Він у петлюрівських скаутів начальником патруля був, а зараз навмисно до мідника Захаржевського став на роботу, щоб стаж робочий собі нагнати! — додав я.
— А я, коли ми ще в гімназії вчилися, — важно заявив Сашко Бобир, — сам чув, як цей Котька хвалився, що гетьман Петро Дорошенко, який нашу фортецю брав, йому родичем доводиться.
— Ти питаєш, що він таке, еге? — продовжував я палко доводити батькові. — Та він власний будинок мав, він хлопців наших «бидлом» називав, цей Котька, він зневажає робітничий клас, а коли б зараз Петлюра повернувся, він би всіх нас порізав. Хіба йому можна бути в комсомолі?
— Значить, ви йому дасте бій на зборах? — спокійно і неначе підохочуючи нас, спитав батько.
— Ого! Ще який! — відповів я з запалом.
— Ну й вірно! — погодився батько. — Тільки гарячитися особливо не треба. Якщо ви впевнені в тому, що він сам чужий комсомолу, доведіть це. Важливо довести, що він сам падлюка, — ось у чому штука. У комсомол повинні йти хлопці з чистим серцем, і якщо ви переконані, що на серці в цього Котьки — грязь, говоріть про це сміливо, чесно, нічого не бійтеся.
Пам'ятаючи поради мого батька, ми втрьох довго міркували, як будемо давати відвід Котьці.
Ми вирішили не згадувати наших дрібних образ, а сказати на зборах тільки найголовніше, як батько висловився, — головне й принципове. Тут же ми умовилися, що перший в обговоренні виступить Сашко Бобир, тому що його брат перебуває в осередку друкарів, потім візьме слово Петько Маремуха, а я буду кінчати і скажу найголовніше по відводу: те, що мені в лікарні розказала про Котьку Галя. Мені належало довести зборам, що Котька хитрий кар'єрист, що надів він робітничу блузу тільки для того, щоб скоріше замазати своє минуле. Коли приятелі пішли, я один у порожній кухні почав репетирувати свій майбутній виступ.
— Товариші! — виголошував я з усією силою, звертаючись до печі. — Цей чужий тип, цей вискочка в робітничій блузі, цей кар'єрист з брудним серцем хоче вступити в комсомол тільки для того… тільки для того… — Тут я запинався. Що далі говорити — я не знав. Добрий початок виступу несподівано обривався.