«Ну, нічого! — утішав я себе. — Як-небудь! А коли навіть не скажу всього, приятелі допоможуть. Як-не-як втрьох виступати будемо».
Але вже ввечері в п'ятницю з'ясувалось, що на комсомольських зборах доведеться виступати тільки нам з Петьком удвох. Сашко Бобир вибув із строю. Йому знову не пощастило. Ми прочули, що після обіду в п'ятницю на стадійні біля заводу «Мотор» будуть грати в футбол наші зарічанські хлопці. Ми прийшли на майдан ще до початку гри, і Бобир зразу ж став проситися, щоб його взяли на лівий? Край, але охочих грати вистачало, і йому відмовили: Сашко помітно засмутився, але потім, удаючи, що йому не особливо хочеться грати, сказав капітанові команди Яшці Тиктору:
— Ну гаразд, я тоді позагоряю, а коли кого-небудь підкують, покличте мене!
Поблизу воріт, за лінією поля, стояла розхитана суддівська вишка. Звичайно, коли на стадіоні грали волейбольні команди, цю вишку підтягали до площадки, на неї злазив суддя і свистів звідти зверху, як міліціонер. Сашко Бобир виліз на цю вишку, роздягся і, залишившись тільки в малинових трусиках, підставив під сонце своє худе в ластовинні тіло. Площадка нагорі була не дуже широка, і тому Сашкові ноги висувалися назовні.
— Все одно не загориш, Бобирю! — крикнув знизу Петько Маремуха. — Веснянкуваті не загоряють! Іди краще до нас!
Сашко навіть не відгукнувся на запрошення. Ображений тим, що його не взяли у гру, він вирішив залишитися на самоті. Ми з Петьком простяглися на м'якій траві біля самої лінії поля, і, стежачи за грою, незабаром забули про Сашка. Зарічанці спочатку грали поганенько, і я подумав навіть, що даремно вони почали гру на двоє воріт, їм би ще тільки на одні ворота тренуватися: напад був слабкий; центр нападу і капітан команди Яшка Тиктор так «мазав» увесь час, що нудно було дивитися. Одначе, чим далі йшла гра, тим усе більше було справжніх ударів, а наприкінці першої половини гри хлопці з першої команди дуже вміло стали пасуватися головами.
У цю мить за воротами пролунав відчайдушний зойк Сашка Бобиря.
Сашко стрибав на вишці, відмахувався руками, кричав, а над головою у нього вилася ціла хмара бджіл. Вони насідали на Сашка і, очевидно, стали його жалити, тому що Сашко закричав ще дужче і кинувся до поручнів. Вишка упала набік, і Сашко вилетів з неї далеко в траву. Але й тут бджоли допікали Сашкові. Бачачи, що сховатися від них не вдасться, Сашко схопився і, закричавши: «Хлопці, рятуйте, вони мене закусають!», помчав на середину поля, до футболістів.
Гра урвалася неначе по команді.
— Це рій, хлопці! Тікайте! — закричав на все футбольне поле капітан Тиктор і сам перший помчав на вулицю.
Почувши розумний наказ свого капітана, обидві футбольні команди в повному складі, разом з глядачами мчали тепер навскоси по зеленому полю до будинку лікарні. Біліли на кутовій лінії купи залишеної ними одежі, сиротливо жовтів біля воріт новенький м'яч, а засліплений укусами Сашко Бобир, не перестаючи терти обличчя руками, гукав з усієї сили на допомогу, гнався за футболістами в своїх малинових трусах, і хмара розлючених бджіл — останній, запізнілий, чудом викликаний рій цього літа — летів за ним навздогін.
Через півгодини, коли Сашко лежав на клейончатій кушетці в аптеці провізора Дулемберга і пухнув на очах у всіх, ми дізналися докладно, що трапилося.
Коли Сашко задрімав, гріючися на сонці, йому на малинові труси, очевидно вважаючи їх квіткою, сіло матка пролітаючого поблизу рою. Не встигла вона перелізти на Сашкове тіло, як вмить на Сашка став сідати і весь рій. Чи задушив Сашко з переляку бджолину матку, чи, може, просто грубо скинув її на землю, у всякому разі бджоли покусали його так здорово, що надвечір Сашкові очі перетворилися в маленькі вузенькі щілинки, шкіра на обличчі піднялася, як опара, ластовиння на шкірі порозпливалося, руки й ноги теж були покусані й пухли. Провізор Дулемберг вилив на Сашка добру склянку нашатирного спирту, ми прикладали йому до укусів вогку землю, але ці засоби допомагали мало. Сашко повискував від болю і набрякав, набрякав…
На другий день, у суботу, Сашкові трохи покращало, опух спав, але було ясно, що показатися в такому вигляді на комсомольських зборах — значить провалити всю справу. Залишивши хворого Сашка дома, ми з Петьком пішли до друкарів без нього.
Коли ми прийшли, збори вже розпочались, і комсомольці стоячи співали «Молоду гвардію». Усі передні місця в цьому довгому і вузькому залі з низьким склепінням були зайняті, і нам з Петьком довелося улаштовуватися ззаду, на лаві під плакатом, який закликав жертвувати гроші на ескадрилью «Наша відповідь Чемберлену».