Перші два питання мене цікавили мало, я майже не слухав, що говорили на зборах, шепотів про себе слова свого виступу і чекав, щоб скоріше почали-розглядати заяви про прийом. Я добре бачив Котьку, його потилицю, його широкі плечі, щільно обтягнені батистовою сорочкою. Він уже ночував тут себе своїм, він почував себе комсомольцем; тимчасом як інші відвідувачі сиділи зваду, стояли біля дверей, не вилазячи вперед, Котька Григоренко нахабно поліз у найперший ряд. Він сидів там разом із старими комсомольцями, і мені весь час здавалося, що питання про його прийняття в комсомол давно вирішене і що ми з своїм відводом тільки осоромимося тут, серед комсомольців найкращого в місті осередку.
«А може, і не треба зовсім нічого казати? Ну хто нас послухає? Адже тут сидять дорослі хлопці, комсомольці, чимало з них уже встигли повоювати на громадянській війні, майже всі перебувають у ЧОПі, вони всі розбираються в політиці краще за нас і самі чудово знають, кого можна приймати в комсомол, а кого не можна. Може, просто тихенько посидіти до кінця зборів і, побачивши, чим кінчиться справа, непомітно першими піти звідси? І ніхто на нас уваги не зверне, і ніхто не буде сміятися, якщо ми скажемо не те, що слід, і пальцями на нас потім не будуть показувати!»
Думаючи так, я почував, що все більше й більше хвилююся. Я ще не сказав жодного слова, але в роті у мене вже пересохло, голова трохи боліла, і мені вже здавалося із страху, що шви на грудях і на лобі починають розходитися. Але тут же я вирішив, що не виступити мені вже не можна. По-перше, мене засміє Петько Маремуха; по-друге, Котьку можуть прийняти в комсомол; нарешті, що я скажу батькові, коли він мене спитає дома, який ми бій дали Григоренку на зборах? «Ні, ти повинен виступити, що б там не було, інакше ти боягуз. Мусиш виступити, чуєш?» — шепотів я собі і раптом у цю ж саму мить побачив у тому самому ряду, де сидів Котька, знайому потилицю Микити Коломійця.
Микита з Балти прийшов на збори! От здорово! Я чув, що Коломієць, закінчивши школу, живе ще в місті і чекає відрядження в район від окружкому комсомолу, але що він може заглянути на збори до друкарів, мені й на думку не спадало.
Тепер я почував себе значно сміливішим. Я знав, що, коли зіб'юся, Коломієць не дасть покривдити мене. Хотілося, щоб він мене помітив; я підвівся і став робити йому знаки пальцями, але тут Петько смикнув мене за сорочку і шепнув:
— Готуйся!
— Чому? — спитав я.
— Ось слухай. Вже…
Здалека, з президії, долетів тихий голос голови — високого хлопця в окулярах з великою чорною шевелюрою.
— Поступила заява про прийом у комсомол Костянтина Івановича Григоренка, з службовців, соціальне становище — робітник, учень мідника, працює по найму в кустаря… Одвідує наш осередок чотири місяці, за завданням бюро провадив серед кустарної молоді Заріччя збір коштів у фонд товариства змички з селом…
— Запитання! — почувся голос Микити.
Мені зразу стало веселіше. «Ану, Микито, скажи пару теплих слів!»
— А може, запитання потім? — звернувся голова до зборів.
— Та ні, товаришу голово, я хотів спитати, по якій групі приймається даний товариш? — не вгавав Микита.
— Тобто що значить — по якій групі? — здивувався голова. — Ясно, по якій. По групі робітників.
— Зрозуміло! — голосно сказав Коломієць.
Я так і не зрозумів: чи погодився він з головою, чи замишляв проти нього виступ.
Коли голова прочитав Котьчину заяву й анкету, я відчуй, що грунт вислизає з-під моїх ніг і нам з Петьком майже нічого не залишається сказати.
Григоренко сам у своїх анкетах написав, що його батько розстріляний Надзвичайною комісією за контрреволюцію і що він в зв'язку з цим зрікся назавжди своїх рідних. Коли анкети були прочитані, голова оголосив прикладену до них вирізку з місцевої газети «Червоний кордон», у якій було написано, що Костянтин Григоренко, 16 років, на грунті релігійних та ідейних розходжень зрікається свого батька і своєї матері і просить вважати себе сиротою. Оголошення це було надруковане півроку тому.
— Де зараз мати перебуває? — суворо спитав з місця Микита.
— Дозвольте відповісти, товаришу голово? — звернувся до голови Григоренко.
— Відповідай! — буркнув голова, майже до самих очей підносячи Григоренкові анкети і вчитуючися в них.
— Мати живо тут, у місті, — спокійно сказав Котька.
— І ти не підтримуєш а нею ніякого зв'язку? — спитав Микита.
— Абсолютно ніякого! — І Котька гордо труснув головою.
— А чому? — сказав Микита.
— Тобто як чому? — не зрозумів Котька. — Я ж зрікся!