Треба було говорити ще, багато треба було говорити, але я відчув, що нічого більше сказати не зможу, — ні однієї доладної думки не було в мозку, і язик обважнів.
Махнувши рукою, я сів на лаву. Я не зміг дивитися на Петька, мені було соромно перед ним, що я оскандалився.
— Ти кінчив, хлопче? — гукнув голова.
— Кінчив, — тихо відповів я, і по залу знову пролетів смішок.
— Дозвольте довідку з приводу цього відводу! — почув я жорстокий, спокійний голос Котьки.
— Які зараз можуть бути довідки? — сказав голова. — Довідку подаси в кінці обговорення. Що?
— У мене довідка в порядку ведення зборів! — не здавався Котька. — Два слова — і все буде ясно.
— Хай говорить! — крикнув голові загорілий комсомолець. — Дай йому слово.
Голова кивнув Котьці:
— Говори, тільки коротко.
— Я скажу дуже коротко! — ще твердіше почав Котька. — Навряд чи можна назвати відводом цю нісенітницю, яку сказав даний товариш; ви самі розумієте, що це дурниця. Річ у тому, що тут зі мною зводяться особисті рахунки…
— Мотиви? Факти? — перебив Котьку голова.
— Зараз скажу, — солідно відповів Котька. — Вся справа в тому, що разом з цим товаришем ми залицялися до однієї дівчини і ця дівчина віддала перевагу мені, ну, а він, ясно, тепер…
— Неправда! Ти брешеш! — закричав я з місця.
— Тихше, Манджура. Потім скажеш! — ласкаво крикнув мені Микита, і його голос заспокоїв мене. Я зрозумів, що Коломієць на моєму боці.
— І ясно, що він тепер ненавидить мене на особистому грунті! Через ревнощі, — продовжував Котька і посміхнувся, думаючи викликати у зборів співчутливу усмішку. — Крім того, — продовжував Котька, — коли ще був живий мій колишній батько, то цей парубчак разом з іншою зарічанською шантрапою не раз залазив до нас у сад. Якось батько піймав його, скинув йому штани і відшмагав кропивою. Але ж я за це не відповідаю? — І, розводячи руками, як справдешній артист, почуваючи себе переможцем, Котька усівся на місце.
Усе, що він сказав, було дуже образливе. Котька осоромив мене перед усіма зборами. Тепер я його ненавидів ще більше, але дивна річ: почуваючи себе ображеним, розуміючи, що я оскандалився своїм виступом, сказавши дрібниці і не повідомивши найголовнішого, я водночас розумів, що збори на моєму боці, що Котька своєю довідкою нашкодив собі ще більше.
— А дай мені ще запитаннячко, голово! — підводячись з-за рояля, сказав Микита.
— Але ж запитання вже закінчилося. Що? — сказав, незадоволено поморщившись, голова, але тут же кивнув: — Давай!
— Ось послухай, Григоренко, — вже іншим, суворим голосом, дивлячись у вічі Котьці, сказав Микита. — Розкажи зборам докладно: в яких ти був стосунках з садівником Корибком?
— Я не розумію… Я був… я був його квартирантом… — поквапливо відповів Котька.
Збори насторожилися. В швидкій Котьчиній скоромовці ми всі почули хвилювання.
— Ще? — суворо зажадав Микита.
— Потім я був понятим, коли у Корибка робили трус… — додав Котька.
— Ну, а сина ти його знав?
— Ні… Тобто… — збився Котька.
— Що це значить — «тобто»? Та ти не виляй, друже! Говори прямо й без фокусів.
— Я знав, але не думав, що це його син… Вони при мені були на «ви».
— Значить, ти бачив, коли цей Збігнєв приходив до батька? — спитав Микита.
— Бачив. Це було двічі. Раз він прийшов уночі, я вже спав, а вдруге — я повернувся з міста — вони сиділи в кухні й обідали.
— І ти ні про що не догадувався?
— Про що я міг догадуватися? — спитав Котька.
— Ну, що ця людина наш ворог і тому подібне?
— А звідки я міг це знати? — здивувався Котька.
— Як звідки? Невже ти не знав, що цей син садівника був пілсудчиком і, як з'ясувалося на слідстві, на додаток до всього ще й англійським шпигуном, що він прийшов з того боку? Нічого цього ти не знав? — спитав Котьку Микита.
— Звичайно… нічого не знав! — тремтячим голосом відповів Котька і озирнувся, неначе збираючися залишити збори.
— А що ти говорив на Семінарській?
— Де? — вже зовсім тихо спитав Котька.
— Та ти не придурюйся. Сам знаєш чудово — де! — зло сказав Котьці Микита і, звертаючись до голови, попросив: — Дай-по мені слово!
Микита вийшов до проходу і, стоячи майже поряд Котькою, сказав:
— Іноді, товариші, бувають випадки, коли ми приймаємо в нашу спілку вихідців з чужих родин. Ми чинимо то всупереч прислів'ю, що яблуко від яблуні недалеко відкочується, і часом трапляється так, що ми буваємо праві, а не прислів'я. Одначе ми робимо це в тому випадку, коли люди, які обрали собі новий шлях, чесно поривають а минулим, нічого від комсомолу не приховують і не обманюють нас. Ось тут сидить цей… з дозволу сказати, останній могікан… Нібито все гладенько: все розказав, у всьому признався, руки робітничі, а говорить так — заслухаєшся! Просто можна зразу в агітпроп осередку вибирати. Усе це так, та не так. Ось ми слухали його, пороззявлявши роти, а він вас усіх обманював тут…