Микита передихнув, збори з тривогою чекали, що він скаже далі. Котька сидів похнюпившись, а голова висунувся з своєю табуреткою ближче до рампи.
— А він обманув вас! — повторив Микита, витираючи долонею спітнілий лоб. — І недаремно я запропонував йому роззброюватися. Справу садівника радпартшколи Корибка ви знаєте, читали про неї в газеті. Садівник Корибко разом із своїм сином уже давно в штабі Духоніна, справу здано в архів, і все це, так би мовити, сива давнина. Але навіщо брехати? Навіщо брехати, питаю? Брехати може тільки людина, у якої совість нечиста. А ось цей, як його правильно тут назвали, тип збрехав. Я, ви знаєте, у вас в осередку нова людина. Мене тимчасово прикріпив окружком комсомолу для посилення роботи. Коли Григоренко подав заяву про прийом, я, знаючи, що він жив на квартирі у садівника Корибка, розпитав про нього у знайомого слідчого ДНУ, товариша Вуковича, який вів справу Корибка. В справі цій є свідчення Григоренка. В ДНУ він признався, що бачив не два, а навіть три рази, як додому до садівника приходив його син, Збігнєв, причому там, у своїх свідченнях, Григоренко прямо і ясно написав, що ще з часів петлюрівщини він знав, що син садівника Корибка — пілсудник, що він утік за кордон і таке інше… Григоренко сказав на слідстві, що він не повідомив про все це владі тільки тому, що він боявся, як би цей Збігнєв його не пристрелив. Не будемо тут говорити, чи правильно зробив Григоренко, чи неправильно, — думаю, що ви всі розумієте це самі, — але навіщо брехати, постає питання. Навіщо обманювати збори, прикидатися незнайком, кричати тут усякі революційні слова, щодо зречення матері і водночас зустрічатися з матір'ю потай? Все це мені дужо й дуже не подобається, товариші. Пропозиція: даного… суб'єкта в комсомол не приймати! — І, неначе відрубавши останню фразу, Микита несподівано сів на місце.
— Продовжуватимемо обговорення чи… — спохватився голова.
— Голосуй! — почулися вигуки в різних кінцях залу.
— Хто за пропозицію товариша Коломійця? — спитав голова.
Комсомольці підняли руки і затулили від мене Микиту.
— Проти? — спитав голова. Ніхто не підняв руки проти.
— Тоді… хвилиночку… — оголосив голова і, знайшовши на столі повістку денну, підніс її до окулярів. — Переходимо до дальшого питання, — сказав він. — Але перед цим попрошу безпартійну молодь залишити зал.
Поки ми з Петьком протискувались між двома лавами, намагаючись вийти в прохід, Котька Григоренко, високо піднявши голову і розмахуючи руками, як борець, швидко пройшов перед нами і зник у дверях. Коли ми вийшли на Центральний майдан, біла сорочка Григоренка маячила далеко в Кузнечному провулкові. Котька йшов до себе додому такою ж нахабною, визивною ходою. Він сьогодні програв, але видно було з усього — вирішив не здаватися.
Ця неділя випала холодна, вітряна.
Вгорі, на валах Старої фортеці, було зовсім холодно. Ми з Галею видерлися туди по схилах бастіонів, вкритих вигорілою, жовтою травою, і все місто зразу розкинулося перед нами, обведено вузенькою, зверху схожою на струмочок річкою. Зліва виднілися маленькі будинки Заріччя, десь з самого краю його білів у саду фасад будинку радпартшколи, справа, за фортечним мостом, що веде у фортецю з міста, над самою скелею були розкидані Руські фільварки — так називалося західне передмістя міста. Далеко внизу, біля вигину річки, під баштою Стефана Баторія, я побачив звислий над водою чорний камінь. Він здавався звідси дуже-дуже маленьким, виру під ним зовсім не можна було помітити. Я згадав, як налякав нас тоді вночі, коли ми з Галею поверталися з кафе Шипулинського, вартовий міліціонер, що стояв на місточку.
Як давно все це було! Здається, що не три місяці, а добрих два роки минуло з того часу.
Ми стояли, відпочиваючи, кілька хвилин. Холодний вітер шарпав густе Галине волосся. Галя натягла на себе батькову куртку. Ця витерта на рукавах шкіряна куртка була на Галю велика, рукава були довгі-довгі — тільки кінчики пальців ледве визирали з них. Щоки в Галі зарум'янились од вітру.
— Гарно тут, правда? — спитав я.