Вагранка прихилилася до стіни, вона стоїть на зігнутих стальних лапах, що упираються в цегляний фундамент.
Заради першої відливки ми змазали вагранку машинним мастилом, — вагранка зараз сяє, вилискує, чорна, черевата, святкова.
Лише півтора місяця минуло з того дня, як одвідав мене в лікарні Полевой, а скільки змін у моєму житті трапилося за цей короткий час! Думка про фабзавуч не давала мені спокою, ми з усіма хлопцями вирішили йти туди вчитися. Нас прийняли дуже легко, але коли стали розподіляти йо цехах, виявилося, що половина фабзавучників хоче бути ливарниками, а ця майстерня була найменша — на десять учнів. Я не знав ще тоді, що це за штука — ливарник, але став проситися саме в ливарну майстерню. Та ось лихо: Полевой відмовився направити мене в ливарню.
— Ти після операції, Василю, — сказав він, — а праця ливарника не з легких, це гарячий цех. Я без дозволу лікаря не можу тебе прийняти в ливарню, вибери собі щось легше.
Але я не здавався.
Гарячий цех! Скільки було в цьому слові загадкового, небезпечного! Плавити чавун, перетворювати тверді, важкі уламки старих машин у розплавлену яскраву рідину. Скільки було в цій роботі нового, невідомого, заманливого! Це зовсім інше, ніж виточувати в столярному цеху, як Петько Маремуха, дерев'яні ручки для соломорізок або випилювати ключі до дверей на лещатах у слюсарні, як Галя Кушнір. Я хотів бути ливарником, ще не знаючи докладно, що мені належить робити. Від Полевого я метнувся в міську лікарню, але там мені сказали, що лікар Гутентаг у відпустці. Цілу годину я бродив по алеях бульварчика на Дзвіничній біля його будинку, — я думав зустріти Євгена Карловича на вулиці, але його, як на гріх, не було; тоді я наважився і потяг ручку дзвінка біля його дверей. Відчинила мені дочка Євгена Карловича, дуже гарненька чорнява дівчина Іда. Вечорами вона любила стояти біля паркана лікаревого будинку, і я не раз нишком задивлявся на її смугляве, різко окреслене обличчя з високо піднятими бровами. Зараз Іда відчинила мені двері і, відповівши на мій уклін, так уважмо подивилася на мене, що я відчув, як швидко червонію.
— Що вам, товаришу? — спитала Іда.
Вона помітила моє збентеження. Я бачив далеку, сховану посмішку в її великих карих очах.
— Мені… до… Євген Карлович дома?
— Євген Карлович у відпустці і зараз не приймає.
— Та я не на прийом, а я… скажіть йому, що це Манджура питає. Лікар знає… Я в нього в лікарні лежав…
Іда пішла до дверей, залишаючи мене в прийомній самого, але біля дверей вона швидко повернулася на високих каблучках і, ще уважніше розглядаючи мене, спитала:
— Як ви сказали — Манджура? Це не вас бандити гранатою поранили?
— Мене… — признався я не без задоволення.
— Татку! — голосно закричала Іда з прийомної.
Вона сиділа в батьковому кабінеті весь час, поки я просив лікаря дозволити мені працювати в ливарні. Лікар написав папірець до Полового про те, що я вже зовсім здоровий. Я ніс цей папірець у фабзавуч і цілу дорогу думав, що Іда, мабуть-таки, закохалася в мене. Ще, чого доброго, мучитися почне, візьметься писати різні розчулені записки.
З довідкою Гутентага я потрапив у ливарню, і Козакевич, єдиний наш інструктор, став з місця в кар'єр навчати нас формовки. Цілі дні ми повзали під керівництвом Жори по вологому піску, видавлюючи в ньому колінами круглі ямки, — ми відформовували маховики для соломорізок, букси для возів і дверцята для грубок. Спочатку мені здавалося пустощами те, що ми робимо: подумаєш, робота — копатися, неначе пацан, у піску і бабки робити. Але потім, коли став наближатися день першої відливки, формовка здавалася мені дедалі цікавішою. Я вже потроху починав розуміти, чому так ніжно треба витягати вгору дерев'яні моделі, для чого так старанно треба пригладжувати стальною гладилкою кожен помітний горбочок на краях форми, навіщо треба вимітати кожну порошинку з глибоких темних канавок, які залишають у піску виступи моделі.
Я розумів, що формовка — це ще не головне, не найцікавіше, що найголовніше і найцікавіше буде попереду, коли почнеться відливка. Ось чому зараз, коли прийшов цей довгожданий день, я стежив за кожним кроком Козакевича і чекав, що ж буде далі.
Далеко, по той бік майдану, де поряд з заводом «Мотор» містився наш фабзавуч, розмірено вистукував заводський двигун. Там, у фабзавучі, вчилися зараз слюсарі, токарі, столяри, там, натискаючи ногою на педаль, крутив токарний верстат Маремуха, виточуючи на ньому з сухого ясена ручки для інструмента, там, на другому поверсі, зараз випилювала борідки ключиків Галя. Шумно там було тепер, у передобідній час, а у нас в ливарні стояла тиша, і чути було в цій тиші, як потріскують дрова на дні вагранки. Соснові тріски вже догоряли, вогонь охоплював тепер великі сухі поліна.