Жора Козакевич подивився на вагранку й сказав:
— Василю! А скажи-но мотористам, хай дають повітря, а сам з хлопцями сідай снідати.
Я вскочив у сусідню кімнату і зривистим голосом крикнув:
— Пускайте мотори!
Низенький інструктор-механік Гуменюк поколупався трохи біля старого автомобільного мотора системи Пежо і, натужившись, завів його ручкою. Мотор чхнув раз-вдруге і, нарешті, заторохтів, наповнюючи кімнату синюватим бензиновим димом. Поруч на дерев'яній підставці підносилася емальована, наполовину облуплена ванна з погнутими краями. Від неї до мотора тяглися довгі гумові шланги. За звичайний автомобільний радіатор місцевий комунгосп заправив дуже дорого, тоді Полевой і Гуменюк пристосували для охолодження мотора цю ванну. Вони знайшли її серед усякого мотлоху в дворі колишнього воїнського присутствія на Дзвіничній вулиці. Кажуть, що вона колись належала графині Рогаль-Піонтковській.
Мотор працював здригаючись, чхаючи і скоро потяг у себе воду; вода забулькотіла у ванні, і Гуменюк задоволено посміхнувся, зняв картуз і витер свою мокру лисину.
Біля мотора з поважним виглядом стояв Сашко Бобир. Він рахувався за слюсарною майстернею, але працював на розбірці автомобільних моторів, і його разом з Гуменюком на час відливки Полевой прислав до нас у ливарню. Сашко тримався звисока, він майже не розмовляв з нами, ливарниками. Зараз, помітивши, що я не відриваючись стежу за мотором, Сашко робив вигляд, що він уже все розуміє в моторі. Він схопив шматину, витер маслянисті боки корпусу мотора, озирнувся і поважно спитав у інструктора:
— Можна пускати вентилятори, товаришу Гуменюк?
Інструктор кивнув головою, і Сашко солідно, не поспішаючи перевів важелем обидва паси, які йдуть від мотора до вентиляторів, на робочий хід. Чорні, схожі на равликів, обидва вентилятори затремтіли, завертілися, косі їх лопаті зразу погнали повітря до вагранки. Тепер уже тут було нецікаво.
Я помчав у ливарню. Гуркіт мотора тут чути було вже менше. Повітря, шиплячи, вривалося по трубах всередину вагранки; полум'я загойдалося, спочатку здалося, що від сильного струменя повітря воно загасне, але потім швидко його язики метнулися вгору, жадібно спалюючи дрова і пробиваючись до чорних брил коксу, придавлених важким грузом чавуну. Крізь сині скельця у вічках вагранки видно було, як рветься вгору полум'я, — дуття було сильне, справжнє, і я побачив по обличчю Жори, що наш інструктор задоволений.
Він весело озирнувся і, засукуючи по лікті рукава брезентової куртки, сказав нам:
— Ану, снідати, чемпіони! Ще надивитеся.
Ми посідали у вільному кутку ливарні поруч Жори прямо на вогкому піску і, позираючи на вагранку, яка вся гуготіла, почали снідати. Хліб, намазаний маслом і медом, хрустів на зубах, — як я його не загортав у напір, завжди дрібні зернятка пісну попадали на хліб, але це вже стало звичним. Жора Козакевич держав у великій мускулистій руці шматок сала. Зчистивши в нього складаним ножиком сіль, Жора почав їсти сало, як їдять яблука, великими шматками. Жора відкушував шматки сала зубами, хоч у руках у нього був ножик; він так трудився, що великі жовна бігали під смуглявою шкірою на щоках. Я дивився на Жору, на його великі, трохи волосаті руки — прямо не руки, а клешні — і згадував, як одного разу Жора поборов заїжджого чемпіона стального затиску Зота Жегульова. Я пишався тим, що в нас такий інструктор. Кінчивши снідати, я вийшов у сусідню кімнату, де зберігалися на листах шишки й моделі, і там, у тій кімнаті, потихеньку засукав і собі рукава по лікті. Мені хотілося бути схожим на Жору.
— Капає, капає, дивіться! — почув я в сусідній кімнаті верескливий голос Сашка Бобиря.
Я повернувся в ливарню і, розштовхавши товаришів, прорвався до синього вічка. Так, справді, крізь синє скло було видно, як по брилах палаючого коксу котяться вниз перші слизькі маленькі краплі чавуну.
Вагранка була тепер гаряча; масло, яким ми її змазали, димило.
Схожі на сльози краплі чавуну дедалі більшали, набираючи ваги, вони вже не скочувалися по коксу, а через порожні проміжки падали вниз прямовисно, сліпучо-яскраві, ніколи не бачені мною краплі розплавленого металу.
— Що, побігло вже молочко? — почув я в себе за спиною голос Полевого.
Він стояв напівзігнувшись і дивився поверх наших голів у вічко.