— Скоро побіжить, товаришу директор, — сказав Козакевич.
— Але дивися, Жоро, зробиш козла — оскандалишся на все місто. Краще почекати трохи, — попередив Полевой.
— І козеняти навіть не буде. Ви вже не турбуйтеся. Як-небудь! — сказав, усміхаючись, Жора і підморгнув Половому.
— Мене хлопці просили дозволити їм подивитися на першу відливку, — сказав Полевой. — Я дозволив. Зараз там кінчаються заняття, і вони прийдуть сюди. Будеш, словом, мати ще глядачів, так що дивися, — не підкачай.
— Ой, не треба мені отих юних глядачів! — захвилювався Козакевич. — Вони мені форми поламають або ще щось.
— Ти. чекай, Жоро, — заспокоїв Козакевича Полевой. — Для фабзавучників подивитися на відливку дуже корисно, а про форми не турбуйся, я їм скажу.
— Еге, скажете… — протяг Жора. — А де ж вони стоятимуть? Тут не театр, не французька боротьба, а відливка. Бачите, як тісно.
— На дверях постоять.
— На дверях? — Козакевич презирливо посміхнувся. — Що ви, товаришу Полевой! А якщо, скажімо, аварія або по глину збігати — що тоді? Прохід мусить бути вільний, і ніяких глядачів.
— Ну, добре. Ми тоді повідчиняємо вікна і хай дивляться знадвору через вікна, — згоден? — не заспокоювався Полевой.
— Знадвору хай дивляться, — погодився Жора. — Не шкода. Там уже ваша територія. Там хоч маскарад улаштовуйте, мені байдуже.
Коли Жора підхопив важкий гострий ломик, щоб пробити ним льотку, біля кожного вікна товпилися глядачі — фабзайці… Легко сказати — перша відливка! Фабзайці жадібно зазирали в глибину ливарні. Тут уже було жарко, і протяги не рятували від спеки. Я знав, що десь в одно з вікон загляне Петро Маремуха, і догадувався, що, напевно, і Галя прийшла подивитися на першу відливку, але обернутися вже не міг. Я був зайнятий важливою справою: держав у руках три дерев'яні палиці з насадженими на кінці кожної з них затичками з глини. Козакевич розмахнувся і вдарив вістрям стального ломика в закупорену льотку. Суха глина покришилася, куски її покотилися по жолобу, але ломик з першого удару не досяг до чавуну. Жора ударив другий раз, ломик пробив глину і пішов углибину. Жора понатужився, загнав його ще глибше і став хитати в різні боки. Він розхитував його сильно — здавалося, зараз вагранка впаде з підставок. Зрідка ломик чіплявся за жолоб, брезентова куртка напнулася на Жориній спині; стоячи на широко розставлених ногах перед самим жолобом, Козакевич сопів і сміливо обертав ломик.
«Як йому не страшно! — дивувався я. — Адже чавун може виштовхнути ломик і ринути Жорі прямо на живіт!»
Козакевич зразу, різко подавшись усім тулубом назад, висмикнув із льотки розжарений на кінці ломик.
Звідти, із льотки, викотилася кулька червоного шлаку і потім, неначе з пробитого джерела, вихопився струмінь чавуну.
З тихим сичанням, сліпучо-яскравий, білий, він побіг по глиняному жолобу, змиваючи крихітки глини й порох.
Козакевич відкинув ломик і разом з фабзайцем Тиктором підхопив ківш. Тільки струмінь чавуну зірвався я жолоба, Жора впіймав його ковшем. Яскраві бризки підлітали а дна ковша до самої стелі; надаючи, вони, паче зірки від бенгальського копію, обсипали нас усіх, хто стояв біля вагранки; запахло паленим; струмінь був широкий і бив у ківш сильно.
— Підхоплюй, Гуменюк! — крикнув Козакевич.
Гуменюк спритно перехопив руками рогачі від дужки ковша. Жора звільнився і спокійно взяв у мене палицю із затичкою. Не зводячи очей з струменя чавуну, він помацав пальцями затичку, зробив її гострішою. Ківш наповнювався швидко. Поверх чавуну плавав липкий червонястий шлак — неначе пінка на молоці. Чавун підіймав пінку все вище. Ну, вже кінець, — здавалося, він зараз переллється через край, хлюпне в яму.
Але Жора не розгубився.
Раз! І він загнав прямо у льотку, звідки бив чавун, глиняну затичку. Іскри розлетілися в різні боки, але маленький струмочок чавуну все ще продовжував бігти по жолобу.
Жора, не дивлячися, вирвав у мене другу палицю і з усієї сили загнав другу затичку в самий центр струмочка. І відразу темно-червоний вінчик засяяв навколо глиняної затички; охолоджуючись, чавун у льотці став застигати, і останні його краплі упали в ківш, пробиваючи темну пінку шлаку. В ливарні зразу стало похмуро, тільки від ковша, який тихо гойдався на руках у Тиктора й Гуменюка, йшло сліпуче світло. Жора Козакевич швидко взяв довгу соснову лопатку й скинув нею шлак, що плавав у чавуні. Тепер чавун палав ще яскравіше, білий, ледь пузиристий.
— Ходімо! — гукнув Жора і, відсторонивши Тиктора, сам став на його місце.
Обережно проходячи між рядами опок в найдальший куток, Козакевич і Гуменюк піднесли ківш до великої квадратної опоки, в якій був заформований маховик. Жора нахилив ківш, але в ту ж мить закричав на всю ливарню: