Вони ж, бідні „гарбузи” з 33-го полку піхоти, щойно у свято 3-го травня заприсяжені на подвір’ї Цитаделі на вірність чужій „ойчизні”, стояли, як барани, тісно збитою чередою, перестрашені, заголюкані, обстрижені „на нульку”. Дисципліна й прокляті капралі відай добре взяли їх у свої триби, коли хлопці виструнчувались і цокали закаблуками перед кожним фраєром, що носив рогату шапку, а на шапці —,оржелка”!
Ну, а в брамі, само собою, завжди вистойкували панночки і з привітною усмішкою чіпляли вам до ма-ринарки якісь паперчики… Тут щонеділі на щось збирали, бо ми бідні, не маємо держави, не маємо України, а як самі собі не поможемо, то ніхто нам не поможе, тож, само собою, треба було щось капнути до пушки, як не на „Просвіту”, то на „Рідну Школу” або „Захоронку”, чи на вдови й сироти по священиках…
Стояв завжди у тій брамі, як живий болючий докір, інвалід УГА, що продавав газети: „Прошу закупити „Діло”, „Новий Час”, „Наш Прапор”, щось цікаве почитати!” Та й попри нього, звичайно, годі було отак пройти, щоб нічого не купити, дармащо вдома був уже „Вєк Нови”, ще з суботи, та що своє, то своє… І так, поки наш богомолець встиг роздивитись сюди-туди поміж людей, поки перекинувся з деким зайвим слівцем і нарешті добився до Божого місця, то згори, з проповідниці, уже гриміло стоголосою луною: „Во Ім’я Отца, і Сина, і Святого Духа, Амінь. Слава Ісусу Христу!”
Це якраз парох Собору, о. пралат Леонтій Куницький, скінчили казати проповідь.
У церкві Петро Канюка правцював просто до тетраподу, цілував образ св. Юрія на коні і хрест, христився низько до землі і твердою пролетарською рукою бив себе в широкі груди. Потім садовився на своє місце в крилосі і пробував потихеньки, „шевським” басом, підтягати за хором „Господи, помилуй!” На Петра дивились з високих стін, неначе з потойбічної далі, достойні померклі обличчя князів Церкви — митрополитів, кардиналів, навколо нього зідхали старосвітські тьоті та бабусі і втирали невидимі сльози з сухих, зрештою, очей… Крізь вітражі у вікнах закрадалися в церкву миготливі веселки, тепле сонце цілувало Петра в лисий лоб і по руках, за вікнами по небесних блакитних полях роз’їжджались білими колісницями хмари, і папська тіяра на голові Пія IX ставала раз фіолетна, раз золотиста, раз фіолетна, то знову золотиста… А час минав, а час неначе западався в м’яку прірву, і Петрові ставало так легко, та благо на душі, так невимовно благо…
Уже давно замовк під могутнім аркадним склепінням Собору громовий голос проповідника, вже давно загорілись павуки і заблисли свічки на престолі, вже розснувався запашним оболоком дим з кадил, та стрілочник Петро Канюка вже не чув цього і не бачив… Він зразу, як той герой-Антей боровся з лихим духом, з бісовою оманою, він не піддавався і раз-у-раз пролуплював повіки, аж до болю витріщаючи очі на позолочених янголят, на портрети митрополитів, кардиналів, переступав з ноги на ногу, бо то й черевики, пся мать, вже починали його парити та й душно робилось, наче в лазні… Та лихі демони міцніші за смертну людську істоту, за нікчемний порох, струшений із стіп Всевишнього, за марну окрушинку в безмежжях всесвіту… І знемігся стрілочник Петро Канюка в надлюдській борні, а 12 годин нічної служби теж своє зробили, знемігся, сердешний, і задрімав…
А дими з кадил усе снуються та снуються, і ось у тих димах, як у раннє-досвітньому тумані, піднялась крилато до неба рука семафора… (а це священик обернувся від престолу до вірних і зробив рукою знак хреста…). І спалахнули світла, сигнальні світла, червоні, зелені, тисячі світел! — і забряжчали сигнальні дзвінки, тисячі тривожних дзвінків — дзінь-дзінь-дзінь! — і столунно, розкотисто хлинули на третій шлях поїзди… поїзди, з усіх усюдів, з усіх кінців світу з’їхались раптом поїзди, і всі на третій шлях!
…І розгубився стрілочник Петро Канюка, стоїть отетерілий перед дежурною будкою з хоруговкою в руці, а навкруги нього поїзди… поїзди… поїзди мчать, шумлять, свистять… І застиг Петро Канюка, застиг та й обмертвів… Мати Христова, що ж це таке справді? Де дежурний станції, де начальник бюра руху?.. І хто їм, усім нараз, до тристенного лиха, подав знак заїздити?..
У смертній тривозі, весь змитий холодним потом, стрілочник Петро Канюка заметушився, стрепенувся й опритомнів… А то йому над головою електричні павуки горять-горять, а паламарі дзвонять-дзвонять, і хилиться навколішки народ, а з хору котиться-несеться: „Свят, Свят, Свят, Господь Саваот!”
Ну, слава ж Тобі, Господи, це був тільки сон!..
Петро Канюка винувато ховає від людей очі, підкладає під коліно хусточку і падає й собі навколішки, б’ється в груди та безліч разів безладно хреститься, наче хотів би наспіх переблагати Господа, що задрімав у Нього на Службі. А святе Господнє Провидіння над царськими воротами вибачливо жмурить до Петра всевидюще око, і якби промовляє: „Воістину кажу тобі, Петре-стрілочнику, менший твій гріх і менша твоя провина, коли ти здрімався тут, якби мав задрімати на своїй стійці о 10-ій годині 5 хвилин, коли на третій шлях влітає варшавський поспішний поїзд…”