— Лесю, чи тобі не сором? — докоряю дочці. — Таж ти закінчила з відзначенням школу українознавства, твоє фото було вміщене в „Свободі” з тієї нагоди, — то як же ти не потрапиш зліпити докупи цих кілька слів подяки?..
— Мамо, не викручуйся! — перебила мене дочка, ти сама вчила в цій школі і добре знаєш, які геніяльні були твої учні й учениці, які великі знання вони там набули!.. Я можу, як ти кажеш, зліпити докупи цих кілька слів, але воно вийде таке кострубате, що як пес це з’їсть, то здохне. Ти нам напиши такий взірець подяки, окей? — а ми з Юрком по дорозі до Канади трохи помучимось, перепишемо той взірець сто п’ятдесят разів і порозсилаємо гостям. Мамусю, прооошу!
Що ж… Зробила я своїм новоженцям ще й цю останню прислугу — написала їм шабльонову подяку, приблизно такого змісту: „Щиро дякуємо за Вашу ласкаву участь в нашому вінчанні і за Ваш цінний дарунок, такий гарний і такий практичний”. Я знала, які дарунки дістала моя дочка. Це були практичні речі, до хати: посуд, срібло, обруси, вишивки, кераміка… Забула за один дарунок — від професора Левченка!
Минуло з два місяці з того часу, аж тут одного дня — телефон! Дзвонить пан професор Левченко… Поштивий такий старичок, трохи дивак, але дуже чесна людина. На весільному бенкеті сказав на честь нашої доні прекрасну промову! Правда, мало-хто його слухав, бо тоді ці вар’яти слали тарабанити ложками, щоб молоді цілувалися… Телефонує мій професорина таким схвильованим голосом, що трохи не плаче!
— Дорога пані Олю, — говорить, — я такий зворушений, такий радий! Я тількищо одержав листа-подяку від ваших дітей, коли вони були в пошлюбній подорожі… Прекрасний лист, чистою українською мовою написаний! Ні одної помилочки, перекручення чи що! А найбільше радує мене те, що їм припав до вподоби мій дарунок. Ось, що вони пишуть: „Ми щиро дякуємо за Ваш цінний дарунок, такий гарний, і такий практичний…” А я, признаюся вам, трохи вже боявся, чи їм, була, пригодиться альбом з чудовими фресками собору святої Софії в Києві…
— Так, так, пане професоре, це правда, — збрехала я в телефоні, не кліпнувши повікою, — мій зять, Юрко, студіює архітектуру і йому ваша книга напевно пригодиться.
А що я мала сказати старовині?.. Що діти навіть не розгортали його альбома з чудовими фресками святої Софії, а побачивши, що це книжка, швиргонули її до шафи з різним шпарґаллям, де вона й досі покутує…
МІКРОФОН — ЧУДОВИЙ ВИНАХІД!
Еге ж, прекрасний винахід мікрофон!
Просто важко таки уявити собі якийсь українсько-скитальський з’їзд чи інше зборище без такого винаходу.
Сидите, скажемо, на такому з’їзді чи конвенції, вже „заслухали” три нудні доповіді, а ось тепер зачинається така сама, нецікава дискусія. Нудота роздериротна! На трибуні стоїть дискутант, з погордою відвернувся від „майка” і щось там собі мурликає під носом.
Ось тоді-то починається!
— Нічого не чути! — гукає хтось з авдиторії.
— Говоріть до трубки!
Дискутант перестає мимрити і на міґи виправдовується перед народом, що „майк” стоїть зависоко, а він, мовляв, низького росту, не досягне анахтемської техніки.
Тоді прокидається з конвенційного отупіння голова зборів. Владно підносить догори руку і каже дискутантові:
— Пане… той, перепрошую вас на хвильку.
І дає знак секретареві. Секретар схоплюється, як опарений, кидає свої протоколи, біжить стрімголов до мікрофона. Йому на поміч поспішають на охотника дехто з „механіків”, що сидять поближче президії, вдоволені, що є нагода трохи кості розрухати.
Починається метушня коло мікрофона. Один „механік” підкручує його догори, другий спускає вниз, третій хухає і дмухає до голосника. Врешті четвертий, найпроворніший, відкриває перед світлим збором таємницю, що контакт не залучений…
— Ррраз! — залучили контакт. Роздається несамовитий свист старокрайової льокомотиви! Якби, припадком, у залі ще й досі хтось спав кам’яним сном, то й він мусів би тепер прокинутись. „Механіки” дружньо налягають на свистуна, пробують його втихомирити.
Врешті встає з-поза стола сам пан голова, заглядає до трубки і питає:
— Ну, що, окей?
— Та окей, — відповідають „механіки”, витирають хусточками спітнілі обличчя і вертаються на свої позиції.
— То прошу, пане… той, продовжайте, — звертається пан голова до промовця
Той іздалеку, обережно, бочком, заходить до мікрофона, заохочуваний з залі доброзичливими порадами: „Сміло! Ближче! Не бійтеся, він вас не вкусить!” Підійшов ближче, нагнувся, набрав духу повні груди, гей! — як не рикне, мов підрізаний бугай, аж панові голові окуляри з носа впали на „порядок нарад”.