Тому він вичистив вестибюль Емпайр стейт білдінґу і перебрався туди. Аґруси постачали йому харчі.
А час летів.
Десь там прибула і Віра Бурундук-5 Заппа і також отримала від Аґрусів протиотруту. Вони сподівалися, що вона стане медсестрою при д-рі Свейні.
Вона трошки побула медсестрою, а потім започаткувала свою взірцеву ферму.
А маленька Мелоді прибула значно пізніше, вагітна, штовхаючи поперед себе роздовбаний дитячий візок з мізерними своїми пожитками. Був поміж них і канделябр з дрезденської порцеляни. Навіть у королівстві Мічиґан було добре відомо, що леґендарний король Нью-Йорка пропадає за канделябрами.
Канделябр Мелоді зображував залицяння вельможі до пастушки під деревом, обвитим квітучими лозами.
Канделябр Мелоді розбився на останньому дні народження старого. Його вдарила ногою Ванда Бурундук-5 Рівера, сп’яніла рабиня.
Коли Мелоді вперше з’явилася в Емпайр стейт білдінґу і д-р Свейн вийшов розпитати її, хто вона така і чого хоче, вона впала перед ним на коліна. У своїх маленьких ручках, простягнутих до нього, вона тримала канделябр.
— Привіт, дідусю, — сказала вона.
Він завагався на якусь мить. Потім допоміг їй стати на прямі ноги.
— Ласкаво прошу! — сказав він. — Заходь, влаштовуйся.
Д-р Свейн не знав у той час, що він зачав сина, коли зрікся трибензомане-рамілу в Урбані. Він припустив, що Мелоді була просто випадкова жебрачка й шанувальниця. Ця перша зустріч не пробудила в ньому жодних мрій про якихось нащадків. Він ніколи не мав особливого бажання розмножуватися.
Тому, коли Мелоді надала йому соромливі, проте переконливі докази, що вона справді його кревна родичка, у нього виникло відчуття, як він згодом пояснив Вірі Бурундук-5 Заппі, «ніби мій корабель дав велику течу. І з цього зненацького, безболісного отвору виповзло зголодніле дитя, вагітне, з затис-нутим у ручках канделябром дрезденської порцеляни».
Гей-го.
Історія Мелоді звучала так:
Її батько, позашлюбний син д-ра Свейна і вдови з Урбани, був один з тих небагатьох, хто пережив так звану Урбанську різанину. Потім його примусили служити барабанником у війську ініціатора тієї бійні, герцоґа Оклахомського.
Хлопець породив Мелоді, коли мав чотирнадцять років. Її мати була сорокарічна праля, яка пристала до війська. Мелоді отримала середнє ім’я Іволга-2, що ґарантувало їй пощаду, якби її захопили в полон вояки Стюарта Іволги-2 Мотта, короля Мічиґану, головного герцоґового супротивника.
Вона й справді потрапила в полон, маючи всього шість років, після битви при Айова-Сіті, в якій загинули її батько й мати.
Гей-го.
Так, і король Мічиґану на той час вже так деґрадував, що завів собі гарем з полонених дітей, які мали одне з ним середнє ім’я, а саме — Іволга-2. Маленьку Мелоді долучили до того злощасного звіринця.
Та в міру того, як її примусові обов’язки ставали дедалі огидніші, вона почала гартувати в собі внутрішню силу з передсмертних слів свого батька: «Ти принцеса. Ти онука Короля канделябрів, короля Нью-Йорка».
Гей-го.
І тоді однієї ночі вона вкрала канделябр дрезденської порцеляни з намету сплячого короля.
Потім Мелоді виповзла з намету на залитий місячним сяйвом довколішній світ.
Так почалася її неймовірна подорож на схід, весь час на схід, у пошуках того леґендарного дідуся. Його палац був однією з найвищих споруд на Землі.
Вона всюди подибувала родичів — якщо не з іменем Іволга, то принаймні самих цих пташок або якихось людей.
її годували і вказували шлях.
Хтось подарував їй дощовик. Хтось ще дав светр і магнітний компас. Хтось ще — дитячий візочок. Хтось ще — будильник.
Хтось ще подарував їй голку з ниткою, а ще й золотий наперсток.
Хтось ще переправив її на човні через річку Гарлем на Острів Смерті, ризикуючи власним життям.
І все таке решта.