У двері хтось постукав, і вона вийшла. Буйний День ненароком підслухав розмову за дверима. Її викликали до телефону.
— Скажіть йому, нехай подзвонить за десять хвилин, — долетіло до Гарніша, і ревнощі шпигнули його в саме серце на оте «йому». Та дарма, подумав він, хто б то не був, Буйний День із ним ще позмагається. І то диво, що така дівчина, як Діді, досі не заміжня.
Вона повернулась у кімнату, усміхнулася йому й знов узялася шити. А він дивився то на її моторні руки, то на бронзові пантофельки і думав, що не багато є на світі таких стенографісток, як вона. Либонь, усе через те, що вона з доброго роду й дістала добре виховання. Звідки б же інакше й така вишукана обстава в хаті, і таке доладне вбрання, і вміння його носити?
— Десять хвилин кінчається, — нагадав він.
— Я не можу вийти за вас.
— Ви не любите мене?
Вона похитала головою.
— Але, може, я вам хоч крихіточку подобаюсь?
Вона ствердно кивнула головою, і лукава усмішка перебігла їй на вустах — лукава, одначе нітрохи не глузлива. Просто вона вміла в будь-чому добачити його комічний бік.
— Виходить, хоч дещо є, — відзначив він. — Що ж, усе мусить мати початок. З першого разу ви мені так само подобались трошки, а тепер дивіться, що з цього вийшло. Пам’ятаєте, ви мені казали, що вам не до мислі, як я живу. Я вже багато змінив у своєму житті. Не просто граю на біржі, як раніше, а роблю те, що ви називаєте справжнім ділом: викохую дві хвилини там, де була одна, і триста тисяч люду, де було тільки сто тисяч. За рік по пагорбах ростиме два мільйони евкаліптів. Скажіть, невже я вам не подобаюсь хоч трішечки дужче?
Вона підвела свої очі від шитва й поволі проказала, глянувши на нього:
— Ви мені дуже подобаєтесь, але…
І замовкла. Не дочекавшись, щоб вона договорила, він повів далі:
— Я не ставлю себе занадто високо, та можу сказати не хвалячись, що з мене буде добрий чоловік. Ви побачите самі, що я не вибагливий і не прискіпливий. Я розумію, що то є незалежність для такої жінки, як ви. Що ж, ставши моєю дружиною, ви будете так само незалежні, і ніщо вас не зв’язуватиме. Ви чинитимете тільки свою волю. Я нічого для вас не пошкодую: дам вам усе, усе, чого душа ваша забажає…
— Крім себе самого, — урвала вона його несподівано й майже гостро.
Буйний День сторопів — та лише на одну мить.
— Та що це ви! Я людина чесна і буду вам вірним чоловіком. Я не здатен ділити свою любов.
— Я зовсім не про те. Замість віддавати себе своїй дружині, ви віддавали б себе трьомстам тисячам мешканців Окленда, вашим трамваям, переправі, вашим двом мільйонам дерев на пагорбах; ви віддавали б цілого себе всяким… усяким своїм справам.
— За це не бійтеся, — відказав він твердо. — Я ввесь час був би до ваших послуг…
— Це ви тепер так гадаєте, а насправді вийде інакше.
Нараз вона ніби розсердилась.
— Годі про це говорити. А то ми неначе торгуємось. «Скільки дасте? — Стільки й стільки. — Ні, я хочу більше» — і так далі. Ви мені подобаєтесь, але не досить, щоб я могла вийти за вас заміж. Настільки я ніколи вас не полюблю.
— Звідки ви це знаєте? — запитав він.
— Бо ви мені подобаєтесь чимраз менше.
Буйний День мовчав, приголомшений. На обличчі йому видно було тяжкий біль.
— Ні, ні, ви нічого не розумієте! — скрикнула вона розпачливо, уже втрачаючи владу над собою. — Ви не те подумали! Ви мені подобаєтесь, і що більше я вас знаю, то дужче ви мені до вподоби, і воднораз що більше я вас знаю, то менше маю охоти йти за вас заміж.
Ці незбагненні слова й геть збили його з пантелику.
— Та хіба ви самі не розумієте? Я далеко охочіше вийшла б за Елама Гарніша, коли він щойно приїхав із Клондайку, і я щойно його побачила, ніж за вас, оцього, що сидите отут переді мною!
Він повагом похитав головою.
— Ну, це вже щось не про мене писано! Що більше ви знаєте чоловіка й що дужче він вам до вподоби, то менше ви хочете за нього заміж. Виходить, роздивились — та й скривились, як то кажуть? Еге?
— Ні, ні! — вигукнула Діді, та перше ніж устигла ще щось сказати, постукали в двері.
— Десять хвилин минуло, — нагадав Буйний День.