Того дня він змінив свою щоденну програму. Замість вернутися зразу до себе в готель, шатнувся по всіх барах та кав’ярнях, випиваючи скрізь по коктейлеві, а де здибував знайомих, то по два й по три. Попотинявшися так із годину, він зазирнув до бару при готелі «Парфенон», щоб випити там останнього коктейлю перед обідом. Він уже відчував у всьому тілі приємну теплоту від випитого і був у якнайкращому гуморі. Біля ріжка буфетного прилавка декілька молодиків бавилися в давню гру: зіпершись ліктями на стільницю, силкувалися пригнути один одному руку. Один широкоплечий молодий велетень ні разу не зсунув свого ліктя і пригинав руку кожному, хто ставав проти нього. Буйний День зацікавився й спитав буфетника, що це за хлопець.
— Це Слосон, — пояснив йому той. — Спортсмен, з університету. Він молота кидає. Цього року всі рекорди побив, навіть світовий. Здоровецький хлопцюга!
Буйний День кивнув головою і, підійшовши до юнака, поставив на стільницю свого ліктя.
— Ану, спробуймо-но ми, синку! — сказав він.
Юнак усміхнувся, і вони зчепились руками. На превелике диво Буйному Дневі, його власна рука пригнулась до стільниці.
— Стривайте-но, — сказав він, — ану ще раз. Я, мабуть, не встиг як слід узятись.
Руки знов зчепились. Усе відбулося дуже швидко. Рвучкий натиск Гарнішевих м’язів умить зійшов на оборону, та марно опирався Буйний День — його знов подужано. Він зовсім отетерів. Слосон переміг його не якимсь хитрим вивертом. Уміння в них було однакове, коли навіть не більше в Гарніша. Зробила те сила, сама тільки сила. Він загадав, щоб подали всім випити, і ще в подиві, у задумі підняв руку перед очі й утупився в неї, наче в якусь ніколи не бачену річ. Він не знав цієї руки! Звісно, це не та, що до неї він звик і що була в нього ціле життя. Де ж його давня рука? Вона не подалася б, заіграшки зігнула б руку цього молодого силача. А оця… Він у такому щирому зчудуванні дивився й дивився на неї, що юнаки довкола нього врешті зареготали.
Той регіт ніби збудив його. Він спершу зареготав і сам, але відразу знову споважнів.
— Синку, — сказав він, нахилившись до юнака, — дозвольте мені щось вам шепнути на вухо. Ідіть звідси й покиньте пити, поки не втяглися.
Юнак спалахнув з образи, та Буйний День правив своєї.
— Я вам по-батьківському кажу, синку, тож послухайте мене. Я сам ще молодий, а от молодості в мені й нема. Дозвольте вам сказати, що недавно ще, якихось кілька років тому, мені пригнути вашу руку було б однаково, що звоювати який-небудь дитячий садок.
Слосон глянув на нього неймовірно, а решта, що тіснились круг нього, усміхались, ніби під’юджуючи Буйного Дня.
— Синку, я не охочий казань казати, а оце сам уперше в каяття вдарився, і то через вас. Бо ви мені втерли носа. Я дечого зазнав на своєму віку, і не такий-то я забагливий. Але в мене чортзна-скільки мільйонів, і далебі, хоч вірте, хоч ні, я б їх усі зараз, ось тут віддав, аби пригнути вашу руку. Цебто я послав би все на світі під три чорти, аби тільки зробитися знов таким, як я був, коли спав під голим небом, не гніздився ще в цьому курнику, що зветься містом, не почав жлуктати коктейлі та, простягши ноги, їздити автомобілем. От що зо мною скоїлось, синку, і от як я на це тепер дивлюся. Не варт, далебі, не варт і заходу. Пожалійте трохи себе самого та обміркуйте на дозвіллі мою пораду. Бувайте здорові!
Він повернувся й вийшов не зовсім певною ходою, вельми послабивши тим ефект своїх слів, бо ж видно було, що він набалакав того по-п’яному.
Буйний День повернувся в готель, пообідав і намірився вже спати, але поразка ніяк не йшла йому з думки.
— Клятий шмаркач! — мимрив він. — Ось маєш! Пригнув мою руку. Мою руку! Далебі!
Він підняв перед очі провинницю і витріщився на неї в тупому подиві. Ніколи ніхто досі не міг її перемогти! Від цієї руки корчились найсильніші моцаки Серкл-Сіті. А тут якийсь студентик заіграшки двічі її пригнув. Діді правду казала. Він уже не той, що був. Отже, справа кепська, гірша, ніж він гадав. Треба буде подумати. Але зараз, звісно, не час. Уранці, проспавшись, на свіжу голову, він усе обміркує як слід.
Розділ XXII
Буйний День, як звичайно, прокинувся з пересохлим горлом і ротом та з посмаглими губами, ковтнув води з глека, що стояв на столику біля ліжка, і знов задумався про все вчорашнє. Він згадав, що фінансова скрута нарешті почала легшати. Усе помалу вирівнювалося. Правда, ще було важкенько, одначе найбільша небезпека минула. Як він і казав Гіганові, треба тільки не попускати віжок та добре уважати. Бурі й шквали ще будуть, та вже не такі страшні, як вони витримали. Його добре пошарпало, але він вискочив із цілими кістками, чого не можуть сказати ні Долівер, ні багато інших. І ніхто з його компаньйонів не збанкрутував. Рятуючи себе, він примусив їх залишатися в лавах — отже, врятувались і вони.