Пригадалась йому й стара на горі, що ростила вино на своєму клаптику землі, відвойованому в чагарів, і маленький Фергюсон, що вискочив перед ним на дорогу, як той кролик. Колись редактор великої газети, а тепер живе в чагарях і щасливий, що має собі джерельце та може плекати й кохати свій садочок. Так, Фергюсон розв’язав проблему. Хирляк і п’яниця, він утік від лікарів, утік із цього міського курника і тепер, як суха губка, убирає в себе здоров’я. Буйний День подумав: коли хворий, що його вже зреклись лікарі, міг обернутись на здорового хлібороба, то чого не досягне в тих умовах такий, як він сам, не хворий, а тільки розжирілий? Він уявив собі своє тіло, що знову стало міцне, як у юнака; він згадав про Діді й раптом сів на ліжко, уражений величчю несподіваної думки, що сяйнула йому.
Але недовго він просидів. Його розум, блискавичний як сталева пружина, умить оцінив і зважив той задум з усіх боків. Так, це буде велике діло! Більше за все, що він робив досі. Однак він дивився на нього просто, брав обіруч, перекидав і розглядав зусібіч. Найдужче його захоплювала простота того задуму. Він аж захихотів, коли остаточно все вирішив і заходився вдягатись. Тоді, ще напіводягнений, заквапився до телефону.
Діді була перша, кому він подзвонив.
— Не приїздіть сьогодні в контору, — сказав він, — за хвилину я буду у вас.
Потім зателефонував ще декуди. Загадав, щоб подали автомобіля. Джонсові докладно розказав, як вирядити Боба й Вовка до Глен-Елена. Гігана він дивом здивував, сказавши йому взяти запродажню на глен-еленську ферму й скласти нову на ім’я Діді Мейсон. «На чиє?» — перепитав Гіган. «Діді Мейсон, — спокійно відповів Буйний День. — Телефон несправний, чи що? Ді-ді Мей-сон. Розчули?»
За пів години він уже мчав до Берклі. Уперше його великий червоний автомобіль спинився під самим будинком. Діді запросила його до вітальні, але він похитав головою й кивнув на двері до її кімнат.
— Тільки там, — сказав він, — більш ніяке місце не пасує.
Коли за ними зачинились двері, він пригорнув дівчину до себе, поклав їй руки на плечі й глибоко зазирнув у вічі.
— Діді, коли я вам скажу щиро й просто, що надумався жити на фермі в Глен-Елені, що не беру з собою ані цента, що зароблятиму на кожний шматок хліба, що навіки відцураюся ділової гри, — підете ви зі мною?
У неї вихопився тихий радісний зойк, і він знову ніжно пригорнув її до себе. Та за хвильку дівчина вивільнилась від нього й ступила назад, на відстань руки.
— Я… я нічого не розумію, — сказала вона, ледве дух зводячи.
— Ви не відповіли мені, хоч, мабуть, я вже вгадав відповідь. Зараз ми звінчаємось і поїдемо. Я вже послав туди Боба й Вовка. Коли ви можете спорядитись?
Діді не могла не всміхнутися.
— Ну що це за людина! Вихор якийсь, та й годі! Просто з ніг валить. Хоч поясніть до ладу, що сталося!
Буйний День і собі всміхнувся.
— Бачте, Діді, це те, що шулери називають «карти на стіл». Годі вже нам із вами дражнитися, тертися та м’ятися. Скажімо одне одному правду, щиру правду до крихітки. Ви мені відповісте на деякі запитання, а тоді я вам відповім. — Він помовчав трохи. — Власне, у мене одне тільки запитання: чи любите ви мене доволі, щоб одружитися зі мною?
— Але ж… — почала була вона.
— Без ніяких «але ж», — гостро урвав він. — Карти на стіл! Коли я сказав «одружитися зі мною», то мав на думці те, що казав зразу, цебто — жити зі мною на фермі. Чи ви мене любите настільки?
Хвильку вона дивилась на нього, тоді спустила вії, неначе всім єством своїм висловлюючи згоду.
— Ну, тоді збираймося. — Він мимоволі рухнувся до дверей, ніби справді хотів повести з собою дівчину. — Автомобіль чекає на вулиці. Надягайте капелюшка, нічого зволікати.
Тоді нахилився до неї:
— Тепер, мабуть, можна? — і поцілував її. Поцілунок був довгий. Вона обізвалася перша:
— Ви ж мені так і не відповіли. Як це можливо? Як же ви покинете ваші справи? Щось трапилось?
— Ні, ще нічого не трапилось, але трапиться незабаром, і то з біса швидко. Мені ваша казань дійшла до душі, i я вдаривсь у каяття. Ви мій Господь Бог, і я хочу вам служити. А решта все — хай пропадає пропадом. Ваша була щира правда. Я був раб своїм грошам, а через те, що двом панам служити не можна, я й зрікся їх. Оце й усе. Я волію мати вас, ніж усі гроші на світі, — він знов міцно пригорнув її до себе. — І я таки маю вас, Діді. Ви вже моя, я знаю.
Ще лишається дещо сказати. Я випив учора востаннє. Ви виходите за квача, наскрізь просяклого віскі, але ваш чоловік такий не буде. Він зробиться іншою людиною так швидко, що ви навіть не зразу його пізнаєте. Не мине й двох місяців там у Глен-Елені, як ви прокинетесь одного чудового ранку і побачите у себе в хаті зовсім незнайомого вам молодика. Вам доведеться з ним знайомитись наново, ви скажете: «Я місіс Гарніш, а ви хто такий?» А він вам: «Я менший брат Елама Гарніша. Я щойно приїхав з Аляски на похорон». — «На чий похорон?» — ви спитаєте, а я скажу: «Та того нікчемного грача й п’яниці, Буйного Дня. Він день і ніч просиджував, граючи в свої справи, та й помер від того, що серце йому салом проросло. Авжеж, добродійко, — скажу я, — цей ледацюга вмер, а я прийшов заступити його місце й, далебі, зробити вас щасливою. А зараз, добродійко, із вашого дозволу я потюпаю на пастівник і подою корову, поки ви наварите снідати».