Він схопив Діді за руку і вдав, ніби хоче вести до дверей. А коли вона оперлась, нахилився і кілька разів поцілував її.
— Я так за тобою знудьгувався, дівчинко моя! Через тебе мені вже тридцять мільйонів варті не більше як тридцять центів.
— Сядьте-но ви та отямтеся хоч на хвилину, — наполягала Діді. Щоки їй палали, а очі так виблискували золотом, як він ще не бачив ніколи.
Але Буйного Дня годі було вгамувати, і сісти він погодився, тільки посадивши її поруч себе та обнявши за стан.
— «Еге, добродійко, — скажу я, — Буйний День був, правда, нічого собі чолов’яга, а проте добре, що його вже нема. Він забув спати на снігу, угорнувшись у кроляче хутро, перейшов жити в курник. Простяг ноги, покинув ходити, працювати й жив самим тільки мартіні та віскі. Йому здавалось, ніби він любить вас, добродійко, і то більше над усе. А насправді він дужче любив і коктейлі, й гроші, й самого себе, любив усе, що завгодно, дужче ніж вас». Потім скажу: «Добродійко, ви хоч одним очком на мене погляньте, й зараз побачите, що я не такий. Мені не кортить до коктейлів, грошей у мене рівно долар і сорок центів, та й за ті я мушу купити нову сокиру, бо стара вже ні на що не здала, і я люблю вас щонайменш в одинадцять разів дужче, ніж ваш перший чоловік. Бачте, добродійко, його сало задавило. А на мені й зайвої унції сала не знайдете». Я засукаю рукава, покажу вам руку й скажу: «Місіс Гарніш, ви спробували, як то бути заміжжю за старим, гладким мішком грошей, і тепер, сподіваюся, не від того, щоб одружитися зі струнким молодим хлопцем, як оце я?» Ви, звісно, трохи заплачете за бідним старим Буйним Днем, тоді ніжно схилитесь до мене, виявляючи очима свою згоду. Я, може, трохи зашаріюсь — адже ж я ще зовсім молодий — обійму вас отако, устану й одружуся з удовою свого брата. А тоді піду щось попораю, поки вона зварить їсти.
— Але ж ви й досі ще не відповіли мені, — докірливо сказала Діді, уся рожева й осяйна, вивільнившись з обіймів, якими він завершив своє оповідання.
— А що саме тобі треба знати? — спитав він.
— Я хочу знати, як це все можливо. Як ви покинете всі свої справи під таку пору, як оце тепер? І що ви мали на увазі, кажучи, ніби мусить щось трапитися, і то незабаром? Я… — Вона змовкла і зашарілась. — На ваше запитання я вже дала відповідь, ви самі знаєте.
— Ну, то ходімо вже, візьмімо шлюб, — сказав він замість відповіді кумедно-жалісним тоном і з таким самим виразом очей. — Ти ж знаєш, що я маю скоро відступити тебе тому здоровилові, молодшому братові, і що мені вже недовго жити.
Діді нетерпляче насупилась, і він повів далі вже поважно:
— Бач, Діді, із самого початку цієї клятої паніки я працював, як сорок коней, а в голові ввесь час бубнявіли думки, ті, що ти в неї посіяла. Сьогодні вранці вони накільчилися, та й годі. Я встав, щоб піти, як звичайно, до контори — і не пішов. Бо кільчики повибивалися скрізь. У вікно світило сонце, і я знав, що в горах — розкіш! Я почував, що мені в тридцять мільйонів разів дужче хочеться кататись там із тобою, аніж іти до своєї контори. І водночас я знав, що це неможливо. А чому? Через цю саму контору, вона б мене не відпустила. Усі мої гроші стали б дуба, заступили б мені дорогу й не пустили б. Така вже в них маніра, у цих клятих грошей, сама знаєш.
Отож тоді я й побачив, що стою на роздоріжжі: одна дорога в контору, друга — у Берклі. Я взяв та й поїхав у Берклі. Більш я ані ногою не ступлю в контору. З нею я вже поквитався раз і назавше. Нехай і вона, і решта все западеться, нехай собі банкрутує! Я постановив твердо. Бач, я чоловік побожний і маю кому молитися — любові й тобі. Це віра старша за найдавнішу релігію в світі. Це Любов, ось воно що, саме Вона з великої літери!