Діді враз поглянула на нього, ніби злякавшись.
— Невже ви хочете… — почала вона.
— Атож. Я стираю чисто всі рахунки. Нехай летить усе геть, димом догори! Коли мої тридцять мільйонів стали мені перед носом і сказали, що мені не можна сьогодні їхати з тобою в гори, я зрозумів, що час повернути на своє, і ось я повертаю. У мене є ти, є сила працювати на тебе і є маленька ферма в Сономській долині. Це все, що мені треба і що я гадаю зберегти, опріч Боба, Вовка, валізки та ста сорока волосяних гнуздечок. А решта все — нехай іде своїм шляхом. То все сміття.
Та Діді не вгавала:
— Отже, це… ці величезні втрати не є вимушені?
— Хто це тобі сказав? Тож-бо й річ, що вимушені. Коли вже гроші важаться ставати переді мною дуба та боронять мені поїхати з тобою…
— Ні, ні, облиште жарти, я ж зовсім не про те питаю, ви самі знаєте. Мені треба знати: з ділового погляду це банкрутство неминуче?
Він похитав головою.
— Звісно, ні. У тім-то вся й штука! Я не того кидаю свої справи, що криза мене зломила і я мушу їх покинути. Ні, я сам зборов кризу, я вже виграю, усі козирі в мене — і ось я йду з цієї карти. Це тільки показує, як я мало за все те дбаю. Мені потрібна тільки ти, дівчинко, отож я й заграю так, щоб виграти тебе.
— Ти збожеволів, Еламе, — сказала вона, ухиляючись від обіймів.
— Назви мене ще раз так, — у розкоші пробурмотів він. — Це бринить любіше, ніж дзенькіт мільйонів.
Але вона не слухала.
— Це ж божевілля! Ти сам не знаєш, що робиш!
— Ще й як знаю, — запевнив він її. — Я прагну до того, що для мене найдорожче в житті. Бо один твій мізинчик вартий більше…
— Та вернись же до розуму хоч на хвилину!
— А я ще зроду не був розумніший. Я знаю, чого мені треба, і я домагаюсь його. Мені треба тебе і треба простору. Я не хочу більше збивати ноги на бруку й липнути вухом до телефону. Я хочу мати хатку на фермі в якнайутішнішому куточку на світі. Я хочу поратись на тій фермі, доїти корови, чистити коні, рубати дрова, орати землю, усе таке. І ще я хочу, щоб у тій хатці жила зі мною ти. А все інше мені остобісіло, я змучився від нього геть! І я знаю, що я найщасливіша в світі людина. Бо я маю те, чого ні за які гроші не можна купити. Я маю тебе, а тебе я не міг купити ні за тридцять мільйонів, ні за три тисячі мільйонів, ані за тридцять центів.
Стукіт у двері урвав його. Діді покликали до телефону, і вона залишила його милуватись на Венеру та на всі витончені оздоби її кімнати.
— Це містер Гіган, — сказала вона, повернувшись. — Він чекає коло телефону — каже, щось дуже важливе.
Буйний День похитав головою й усміхнувся.
— Перекажи йому, будь ласка, щоб він повісив трубку. Я з конторою поквитався і не хочу нічого ні про що й чути.
За хвилину вона знов повернулась.
— Він відмовляється. Просив переказати, що тебе дожидають у конторі Анвін і Гаррісон. Містер Гіган каже, що Грімшоу й Годжкінсові скрутно, їм загрожує чи не банкрутство і що треба чимось запобігти.
Звістка була грізна. Обидва — і Анвін, і Гаррісон — були представники великих банкірських домів. Буйний День знав, що якщо банк Грімшоу й Годжкінса не вдержиться — це спричинить цілу низку банкрутств і наробить великого переполоху. Проте він тільки всміхнувся, похитав головою і, удаючи сухий діловий тон, яким звертався до Діді в конторі, сказав:
— Міс Мейсон, будь ласка, перекажіть містерові Гігану, що тут нічого не вдієш, і нехай він повісить трубку.
— Та не можна ж так! — благально мовила вона.
— Побачимо, можна чи ні, — похмуро відповів Буйний День.
— Еламе!
— Скажи так ще раз! — вигукнув він. — Скажи ще раз, і нехай хоч десять Грімшоу й Годжкінсів летить за вітром!
Він зловив її за руку й притяг до себе.
— Нехай Гіган стоїть там біля телефону, доки йому надокучить. Такого дня, як сьогодні, ми не можемо гаяти на нього й секунди. Він уміє любити тільки книжки та всякі речі, а я маю справжню живу жінку, що любить мене, хоч і брикається весь час.
Розділ XXIII
— Аджеж я знаю дещо про ту війну, яку ти провадив, — напосідала Діді. — Коли ти тепер усе покинеш — уся твоя робота, усе дочиста зійде нанівець. Ти не можеш цього зробити, не маєш права.
Та Буйний День не поступався. Він хитав головою й усміхався, дратуючи її.
— Ніщо не зійде нанівець, Діді, ніщо. Ти не розумієшся на діловій грі. Уся вона тільки на папері. Хіба ти сама не бачиш? Де те золото, що я його викопав на Клондайку? Воно ж усе в золотих монетах, у золотих годинниках, в обручках. Хоч би що сталося зі мною, ці монети, годинники та обручки залишаться. Даймо, що я помер. На золоті це не відіб’ється ані крихти. Отак самісінько й з моїм банкрутством. Усе моє багатство — на папері. Я маю паперів на тисячі акрів землі. Ну то й що? Спали ці папери, а разом із ними й мене. Але ж земля залишиться! Як і досі, роситимуть її дощі, насіння в ній проростатиме, дерева на ній ростимуть, будинки стоятимуть, трамваї бігатимуть. Усі справи відбуваються тільки на папері. Утратив би я папери чи втратив життя — однаково. Від цього не пересунеться жодна піщинка на цій землі, не зів’яне жодна травинка при дорозі. Ніщо не пропаде. Жодна паля в доках, жодний гвинт на трамвайних коліях, жодна унція пари на перевозі. Трамваї ходитимуть однаково, чи я тримаю папери, чи хто інший. В Окленді вже почався приплив. Народ знов їде сюди. Ми вже продаємо ділянки під будівлі. Цього припливу тепер ніщо не спинить. Хай хоч що трапиться зо мною чи з паперами — триста тисяч люду проте тут мешкатиме, і будуть трамваї, щоб їх возити, і будинки, щоб їм жити, і добра вода їм пити, і електрика, і все буде.