Діді, що майже не дослухалась до тієї розмови, враз, ніби на щось зважившись, ступила до них. Обличчя в неї було бліде, але таке рішуче, що Гарніш, глянувши на неї, згадав той день, коли вона вперше сіла на Боба.
— Стривайте, — промовила вона, — я маю дещо сказати. Еламе, коли ти зробиш цю дурницю, я не піду за тебе. Я відмовляюся.
Гіган, попри всю свою скруху, кинув на неї швидкий вдячний погляд.
— А я, проте, спробую… — почав був Буйний День.
— Стривай! — спинила його вона. — А коли ти так не зробиш, я піду за тебе.
— Ну що ж, розважмо все як слід, — Буйний День говорив умисне повільно, розмірковано, мов би дражнився. — Як я зрозумів, ти за мене вийдеш заміж, коли я не покину справ? Так? Коли я, як і досі, з головою вгрузну в роботу й жлуктитиму мартіні — тоді ти вийдеш за мене?
За кожним запитанням він змовкав, чекаючи відповіді, і Діді ствердно кивала головою.
— І ти зразу візьмеш шлюб зо мною?
— Так.
— Зараз? Сьогодні?
— Так.
Він хвильку подумав.
— Ні, жіночко, я цього не зроблю. Нічого не вийде, ти сама знаєш. Мені потрібна ти. Я хочу мати цілу тебе, а для цього я мушу тобі віддати й цілого себе. Але від мене мало що залишиться, коли я не покину грати в справи. Ні, Діді, як ми обоє житимемо вкупі на фермі, то я знатиму певно, що ти моя — і що я твій. За тебе я й тепер певен. Можеш собі казати «піду за тебе» чи «не піду» скільки завгодно, а моєю дружиною ти однаково будеш. А ви, Ларрі, тепер краще їдьте собі. Я незабаром повернуся до себе в готель. У конторі я більше й на поріг не стану, тому принесіть усі папери на підпис, усе що треба, до мене. І телефонувати мені можете коли завгодно. Це банкрутство неминуче — утямили? Я все кидаю, і край.
Він підвівся, даючи наздогад Гіганові, що час уже йому йти. Той, зовсім приголомшений, також підвівся, але не рушався з місця, тільки озирався розгублено довкола.
— Божевілля, чисте божевілля! — бурмотів він.
— Та не журіться, Ларрі! — сказав Буйний День, поклавши йому руки на плечі. — Ви завжди тлумачите про дива людської природи, а як я показав вам таке диво, ви злякались. Я вмію мріяти краще за вас, оце й усе. І мрії мої завше справджуються. Ось зараз переді мною найбільша, найрозкішніша мрія мого життя, і я її здійсню, спіймаю в руки…
— Але якою ціною? Позбувшись усього, що маєте? — вихопилось у Гігана.
— Авжеж — позбувшись усього, що я маю і що мені зовсім не потрібне! Ось мої сто сорок гнуздечок — із ними я не розлучуся! Ну, йдіть уже до Анвіна й до Гаррісона й рушайте в місто. Я незабаром повернусь у готель, і ви можете мені телефонувати, коли захочете.
Коли Гіган вийшов, Буйний День підступив до Діді й узяв її за руку.
— І тобі, моя жіночко, нема чого більше йти в контору. Уважай, що тебе звільнено. Я був твоїм хазяїном, і рекомендації ти можеш отримати тільки від мене. Але як не будеш цяця-дівчинка, то я тобі їх не дам. Поки що спочивай та надумуйся, що треба спакувати. Бо обставляти хату нам доведеться твоїми речами. Принаймні вітальню.
— Але ж, Еламе, я не згодна! Як ти не схаменешся, я ніколи за тебе не піду.
Вона хотіла висмикнути свою руку, але він ніжно, по-батьківському стиснув її.
— Ану, скажи мені чесно, по щирості: що ти волієш мати: мене й гроші чи мене й ферму?
— Але… — почала вона.
— Ніякого «але». Мене й гроші?
Вона змовчала.
— Мене й ферму?
Вона знов нічого не сказала, та його те зовсім не збентежило.
— Бач, Діді, я й сам знаю твою відповідь, і більше нема про що балакати. Ми обоє покинемо все на світі й подамося в Сономську долину. Розміркуй, що треба взяти з собою. Днів за два я пришлю людей, і тобі все спакують. Це востаннє хтось працюватиме для нас. Розпаковувати й розставляти будемо вже самі.
Вона ще раз спробувала переконати його.
— Еламе, май же розум! Ще є час. Я зателефоную до контори й зловлю Гігана, щойно він туди прийде.
— Мені здається, що я один з-поміж вас маю розум, — відмовив він. — Глянь на мене. Я спокійний, веселий, щасливий, а ви всі ґвалтуєтесь, мов ті кури сполохані, що їм зараз мають голови повідрубувати.
— Ось я зараз заплачу, може, хоч так поможеться! — погрозила Діді.
— Ну що ж, доведеться мені тоді обіймати тебе та голубити, поки не втихомиришся, — погрозився й Буйний День жартома. — Ну, мені вже треба їхати. А шкода превелика, що ти продала Меб. А то б ми її відіслали на ферму. Але я тобі вже вистараюсь якусь кобильчину.