Здичавілий кіт, що полював на його голубів, являв для нього на свій лад не менш поважну загрозу, ніж колись у діловій царині Чарлз Клінкнер, що намагався обікрасти його на кілька мільйонів. Потай він дивом дивувався, наскільки шуліки, ласиці та єноти нагадують йому Даусетів, Леттонів та Гугенгамерів. Море дикої рості, що билося об береги оброблених ділянок і часом, удершись, за тиждень понімало їх, було також неабияким ворогом: з ним доводилося боротись і боротись. Город у затишку між пагорбами теж змусив його сушити голову, бо земля, хоч і сита, не родила так добре, як малося б. А коли він розв’язав ту проблему, поклавши дренаж із череп’яних труб, його радість не знала меж.
Чимало поморочився він із водогоном. Потрібні матеріали йому пощастило купити, вигідно продавши частину своїх волосяних гнуздечок, а всю роботу він справив сам, хоча й не раз мусив кликати на допомогу Діді, щоб потримала йому гайкового ключа. Коли він усе закінчив, поставив і ванну, й наливні кадоби і підвів усюди воду, то довго-довго не міг намилуватися на свою роботу. Увечері Діді, дивуючись, де це він, пішла його шукати. Він, із лампою в руці, щасливий, мовчки дивився на ванну. Тоді тихенько засміявся, погладжуючи рівненькі дерев’яні вінця. Коли дружина застала його на тому, він засоромився, мов хлопчак.
Усіляка теслярська робота та прокладання водогону змусили його поставити невеличку майстерню, де потроху в нього зібралась ціла колекція інструменту. Він, колись мільйонер, який міг купити відразу все, що тільки заманеться, тепер спізнав, як то радісно щось придбати, довго й суворо ощадивши на те гроші. Він мусив чекати цілих три місяці, доки дозволив собі розкіш купити механічну викрутку. Та чудова машинка так його тішила, що в Діді раптом зароїлась грандіозна ідея. Шість місяців вона відкладала виторг за яйця — за умовою, ті гроші належали їй — і на день народження подарувала йому токарню — дивовижно просту і з силою всякого приладдя. І сама разом зі ним тішилася токарнею не менше, ніж обоє вони тішилися першим лошатком Меб — цілковитої власності Діді, теж за умовою.
Аж на друге літо Буйний День склав великого коминка, що далеко перевершив Фергюсонів. На все те треба було часу, а Діді й Буйний День нікуди не поспішали. Вони не хапалися до всього зразу, як здебільшого роблять наївні міщухи, що втікають із міста, зовсім не знаючи сільського життя. Багатства вони не прагнули, платити за оренду чи по заставному листові не мусили. Вони задовольнялись дуже малим, споживали просту їжу. Не залітали в хмари з гордими планами, жили одне для одного і як винагороду мали ті втіхи сільського життя, що бувають неприступні звичайним селянам. За добрий приклад правив їм Фергюсон. Цей чоловік задовольнявся найпростішою їжею, порав усю роботу коло себе сам і лише тоді йшов працювати поденно, коли потребував грошей на книжки та журнали, бо намагався мати якнайбільше дозвілля й приємності з життя. Пополудні він здебільшого сидів десь у холодку з книжкою; або ж, уставши вдосвіта, йшов блукати по горах.
Фергюсонові не раз доводилось водити Буйного Дня з Діді полювати на оленів по диких ярах та урвищах гори Гуд. А втім, частіше вони їздили верхи самі. Ті подорожі були їм найкращою розвагою. Вони дослідили кожний горбик і кожний виярок, вишукали кожне невидне джерельце й кожну мальовничу улоговинку в горах обабіч долини. Вони знали вже всі дороги й коров’ячі стежки; та найдужче любили вони продиратись найдикішими, найнеприступнішими місцями, де треба було згинці, трохи не рачки лізти ледве помітними оленячими стежечками й вести за собою коні, що насилу спиналися крутизною.
З цих подорожей вони звичайно привозили викопані дикі рослини або насіння й розсаджували їх на улюблених місцинках по своїй фермі. Понад стежкою, що збігала до маленького ставочка, де набиралась вода для водогону, вони насадили всілякої папороті. Але вони не заводили в тому якоїсь культури. Просто час від часу приносили з різних місць нові й нові рослини, саджали їх і давали їм рости як собі знають. Так само було й із диким бузком, що Буйний День виписав з округи Мендосіно. Перший рік його доглядали, а тоді полишили самому розростатися. Насіння каліфорнійського маку вони порозкидали на всій своїй землі, і жовтогарячі квітки палали на луках поміж гірської трави і смугами яріли по краях розчищених ділянок та попід огорожами.