Діді дуже любила комиш і понасаджувала його вподовж потічка, давши йому самому боротися з жерухою. Коли побачили, що жеруха може зовсім щезнути, Буйний День зробив з одного тінистого джерельця заповідник для неї й немилосердно нищив там комиш, щойно він витикався. Ще в день їхнього шлюбу Діді вгледіла біля крутої стежки, яка підіймалась від джерельця під секвойями, фіалку і потім щоразу досаджувала їх у тому місці. Полонинка над першим струмочком пишалась лілеями-маріпозами. Їх також насадила здебільшого Діді. А Буйний День, що ніколи не забував брати з собою у всі подорожі сокиру з коротким топорищем, прочистив мансанітовий гайок на кам’янистому пагорку, повирубувавши всі засохлі й хирляві деревця.
Усе це вони робили без ніякої надсади. То, власне, була й не робота, а просто вони ніби мимохідь спинялись на часинку й трохи докладали рук до природи. Квіти й кущі саджали тільки там, де вони б і самі могли вирости й не виглядали чужими. Діді та Буйний День навіть не дуже дбали, щоб їх захистити. Коні й лошаки, корови й телята паслись серед них; яку рослину затоптували, а яка виживала. Та худоби було обмаль, і на величенькій фермі від неї не багато було шкоди. Буйний День міг би пустити до себе на пашу хоч би й десяток коней і брати по півтора долара на місяць за кожного, але він не хотів нищити свої луки.
Фергюсон прийшов до них відсвяткувати перший вогонь у новому великому коминку, що склав із каміння Буйний День. Той не раз їздив до нього через долину, щоб порадитись у цій справі, отож він і прийшов узяти участь в урочистій церемонії розпалювання першого вогню. Буйний День розламав переділку і з двох кімнат зробив одну велику. Там було порозставляно й порозвішувано всі скарби Діді, її книжки, картини, фотографії, її фортеп’яно, Венеру та конфорку з усім блискучим причандаллям. На підлозі, крім її звірячих шкур, лежали ще шкури оленів, койотів і навіть кугуара, що забив уже Буйний День. Він сам і вичинив їх старанно, не поспішаючи, способом мисливців Заходу.
Він подав Діді сірника. Вона витерла його і підпалила дрова. Сухе мансанітове пагілля затріщало, полум’я перекинулось на грубші поліна, і на них зайнялася суха кора. Діді пригорнулась до чоловіка, і всі троє, затамувавши віддих, мовчки дивилися, що ж буде.
Нарешті Фергюсон, сяючи, подав Буйному Дневі руку й радісно оголосив свій вирок:
— Тягне! Щоб я пропав, тягне!
Тоді почав у захваті трусити господареву руку. Той йому відповів так само палко, потім, нахилившись до Діді, поцілував її в уста.
Вони не менше тішилися з успіху свого нехитрого діла, ніж би якийсь великий войовник із щонайблискучішої перемоги. Фергюсонові очі навіть якось підозріло заблищали, а Діді ніжніше пригорнулась до чоловіка, причинця всієї події. Буйний День раптом підхопив її на руки й кинувся до фортеп’яно, вигукуючи:
— Ану, Діді, Славу! Грай Славу!
У коминку розгорялось полум’я, а в кімнаті гриміли тріумфальні звуки Дванадцятої літургії.
Розділ XXVI
Буйний День не зарікався зовсім кинути пити, хоча, відколи вирішив занедбати справи, часом по кілька місяців ані в рот не брав спиртного. Він дуже скоро відчув, що вже може зважитись перехилити чарку й не забагнути другої. Одначе на фермі, серед природи в нього минулась і потреба, й охота пити. Йому не кортіло алкоголю, він забував навіть про його існування. Але й ніякого страху перед ним не визнавав, отож при нагоді в містечку, коли крамар частував його, він звичайно відповідав: «Гаразд, синку, зроблю вже вам приємність. Налийте чарочку віскі!»
На другу чарку його не тягло. Він, власне, й не відчував нічого. Він був занадто міцний, щоб одна чарчина-наперсточок могла його хоч трохи сп’янити. Як він і передрікав Діді, Буйний День, фінансист із міста, не довго протяг на фермі. Незабаром він помер, а місце його заступив менший брат, також Буйний День, що тільки-но приїхав з Аляски. Він більше не обростав салом, до нього повернулася його колишня індіянська худорлявість і пружність м’язів. Щоки йому знов ледь позападали під вилицями, що в нього свідчило про чудовий стан здоров’я. Він уже вславився своєю силою на цілу Сономську долину. З-поміж дебелого фермерського поріддя ніхто не годен був стільки, як він, піднести або перетанцювати його. Раз на рік, справляючи свій день народження, він за давнім звичаєм Заходу кликав усю околицю до себе на ферму помірятися силою, нахваляючись укласти кожного. І добра половина фермерів приймали ті запросини, приходили з жінками та з дітьми й гуляли цілий день.