Спочатку, коли Буйному Дневі бракувало грошей, він, за Фергюсоновим прикладом, наймався поденно, але згодом знайшов собі цікавішу й приємнішу роботу, що до того ж лишала йому більше часу для Діді, господарства й подорожей верхи по горах.
Якось глен-еленський коваль жартома, щоб подражнитися, запропонував йому виїздити жеребця, якому ніхто не міг дати ради. Буйний День так уміло впорався з тим, що враз здобув славу знаменитого виїжджувача і незабаром міг скільки завгодно заробляти грошей цією приємною йому роботою.
Один цукровий король, що мав свій кінський завод та расові стайні за три милі від Глен-Елена, у Калієнте, присилав по нього, коли треба було, і не минуло й року, як запропонував йому завідування стайнями. Але Буйний День тільки засміявся й похитав головою. Більше навіть, він не брався виїжджати й усіх тих коней, що йому пропонували. «Я, далебі, не маю охоти перериватись», — казав він дружині й брав роботу лише, коли потребував грошей. Згодом він відгородив трохи пасовища і туди час від часу брав виїжджати декількох найноровистіших коней.
— Ми маємо ферму і маємо одне одного, — казав він своїй дружині, — і я охочіше поїду з тобою на Гуд-гору, ніж вироблятиму сорок доларів. За них не купиш ні заходу сонця, ні вірної дружини, ні холодної води з джерела. Не тільки сорок доларів, а й сорок мільйонів не повернуть мені назад того дня, коли я не їздив із тобою на Гуд-гору.
Він жив якнайздоровшим, якнайприроднішим життям: лягав рано, спав міцно, як немовля, і вставав удосвіта. Увесь час він мав якесь діло, його цікавили й захоплювали тисячі речей, але ніщо не було нагальне, і він ніколи не перевтомлювався. Часом тільки, пробувши цілий день у сідлі і покривши якихось сімдесят – вісімдесят миль, обоє мусили признаватись увечері, що потомились. Коли-не-коли, доброї години, як у них відкладався зайвий гріш, вони чіпляли сакви до сідел, сідали самі й їхали з долини в долину. Ночувати спинялися на першій-ліпшій фермі або в селищі, а вдосвіта вставали й їхали далі без ніякого певного плану. Так вони збавляли день поза днем, а коли всі гроші розходились, — верталися додому. Звичайно такі подорожі тривали тиждень-два. А то якось вони проїздили аж три тижні. Вони мали навіть горду мрію: як розбагатіють ганебно — поїхати на його батьківщину в Східний Орегон, а дорогою зазирнути в Сіскію, де Діді жила малою. Обмірковуючи до найменших подробиць ту подорож, вони сто разів наперед обсмакували всі її радощі.
Одного разу, коли вони заїхали до Глен-Елена на пошту відіслати листа, їх гукнув коваль.
— Слухайте, Гарнішу, — сказав він, — просив вас вітати один молодик, Слосон на прізвище. Він проїздив тут автомобілем до Санта-Рози. Розпитував, чи не живете ви десь поблизу, але його компанія поспішала. Отож він просив вас вітати й переказати вам, що послухався вашої ради і раз у раз ставить нові рекорди.
Буйний День уже давно розповів Діді про свою пригоду в «Парфеноні».
— Слосон? — він задумався. — Слосон? Це, певне, той, що кидає молота. Капосний! Двічі пригнув мені руку! — Він повернувся враз до Діді: — Слухай-но, до Санта-Рози тільки дванадцять миль. Коні в нас перетомлені…
Вона зразу здогадалася, що в нього на думці; і моргання, і збентежена хлоп’яча усмішка на устах дуже виразно те виказували. Вона теж усміхнулась і кивнула головою.
— Їдьмо навпростець, через Бенетську долину, — сказав він, — тут ближче.
У Санта-Розі вони відшукали Слосона без ніяких труднощів. Він та його приятелі спинилися в готелі «Оберлін». Буйний День наскочив на молодого спортсмена просто в конторі готелю.
— Слухайте, синку, — сказав він, познайомивши його з Діді, — я приїхав ще раз позмагатися з вами. Ось тут якраз можна.
Слосон засміявся й погодився. Вони стали один проти одного, обперлись правими ліктями об стіл і зчепилися руками. Майже відразу Слосонова рука піддалася й лягла на стільницю.
— Ну, ви перший, кому пощастило це зробити, — сказав він. — Ану спробуймо ще.
— Спробуймо, — відповів Буйний День, — тільки не забувайте, синку, що й вам тоді першому пощастило пригнути мою руку. Тим-то я сьогодні й поїхав за вами.
Вони знову зчепились руками, і знову Слосонова рука пригнулася. Був то широкоплечий, м’язистий молодий велетень, принаймні на пів голови вищий за Буйного Дня; відверто засмутившись, він попросив спробувати ще й утретє. Слосон увесь напружився, і одну мить не знати було, хто переможе. Почервонівши, зціпивши зуби, витримував він натиск супротивника, аж доки зрадили його м’язи, мало не затріщавши. Затамований віддих гучно вихопився йому з грудей, і рука безсило лягла на стіл: він здався.