Джо був по-лицарському уважний і делікатний із Женев’євою. На вулиці він тримався край пішоходу, бо колись чув, що так треба, — і коли, перейшовши на другий бік вулиці, опинявся не там, де слід, то негайно обходив її ззаду, щоб знов бути скраю. Він носив її пакунки, а якось, коли надходив дощ, навіть парасольку. Він ніколи не чув про звичай дарувати коханій дівчині квітки і замість них носив Женев’єві овочі — вони ж бо корисні, їх можна їсти. Квітки йому ніколи не спадали на думку, аж поки одного дня він побачив чайну троянду в її косах. Він не міг відірвати очей від неї. То ж були її коси; отже, й квітка зацікавила його, бо заколола її вона, Женев’єва. Тому він так пильно додивлявся до квітки, і зачарувався нею. Його щире захоплення передалось дівчині, і завдяки квітці вони пережили новий взаємний треміт кохання й щастя.
Відтоді Джо уподобав квіти. Навіть зробився вигадливим у залицянні — послав дівчині букет фіалок. То була його власна ідея. Він ніколи не чув, щоб чоловіки посилали жінкам квіти. Досі він думав, що квіти використовують тільки як прикрасу для кімнати, та ще на похороні. Він почав посилати їх Женев’єві мало не щодня, і гадав, що його ідея не поступиться перед будь-яким винаходом генія.
Він кохав Женев’єву майже побожно, і вона так само побожно сприймала його кохання. Для нього вона була втіленням добра й чистоти, найсвятіша зі святинь, яку могло зневажити навіть надто палке обожування. Вона була істота цілком відмінна від усіх інших. Не така, як решта дівчат. Він ні на хвилину не припускав, що її зліплено з тієї самої глини, що і його сестер або ще чиїхось. Вона була щось більше, ніж звичайна дівчина або жінка. Вона була... ну, була Женев’єва, істота понад істотами, диво світотвору.
Десь так і Женев’єва трактувала Джо. Може, якісь дрібниці часом і не подобались їй — тоді як він, обожнюючи її, не міг здобутися на щось критичне — але коли Женев’єва думала про нього, то забувала за дрібниці й мала його теж за диво світотвору, у ньому бачила сенс свого життя і за нього ладна була й померти. У своїх палких мріях вона вигадувала розмаїті випадки, коли можна було б віддати за нього життя і смертю краще довести своє велике кохання, аніж отак, живучи, його виявляти.
Їхнє кохання було як роса й полум’я. Взаємного потягу воно не мало — бо то здалося б їм блюзнірством. Про фізичну близькість вони ніколи не мріяли, але перші її проблиски: млость від дотику пальців, від хвилевого потиску руки, подеколи поцілунки, пестливий дотик кіс до його щоки або дотик руки, що відкидала з його чола неслухняного чуба — усе те було їм відоме. А проте вони чомусь гадали, що в тих пестощах, у тих дотиках ховається щось гріховне.
Часом Женев’єві хотілося кинутись йому на шию, дати волю своєму коханню, але її стримувало якесь соромливе почуття. У такі хвилини вона виразно усвідомлювала, що в ній ворушиться неприємний, незбагненний гріх. Чи ж не сором, та ще й великий, що їй хочеться так непристойно приголубити свого милого! Жодній дівчині, що поважає себе, не спаде такого на думку. Жінці воно не личить. Та й Джо — що подумав би він про неї, якби вона так вчинила! Женев’єва малювала собі ту жахливу катастрофу й аж звивалася та корчилась, згораючи з таємного сорому.
Не втік і Джо від чудних бажань — а надто від бажання зробити Женев’єві боляче. Коли він, після довгих солодких мук, осяг того блаженства, що обняв Женев’єву за стан, то відчув мимовільну хіть так стиснути її в обіймах, щоб вона аж скрикнула з болю. Жорстокість, бажання мучити зовсім не були властиві його вдачі. Навіть на рингу він ніколи не завдавав ударів із наміром спричинити біль; він робив те, чого вимагала Гра, — тобто намагався покласти супротивника й протримати його долі не менш, як десять секунд. Джо не бився задля того, щоб зробити комусь боляче. Біль був наслідком боротьби, а це вже зовсім інша річ. І нараз у нього виникало бажання зробити боляче дівчині, яку він кохав! Беручи її рукою за плесно, він відчував бажання стиснути його так, щоб воно аж хряснуло. Він нічого не розумів, тільки відчував, що в глибині його єства прокидаються звірячі інстинкти, про існування яких він досі й не снив.
Одного разу, прощаючись із Женев’євою, він схопив її в обійми й пригорнув до себе. Їй аж дух захопило, вона скрикнула з несподіванки й болю, і той крик отямив і вельми збентежив його, ще тремтячого з невимовної втіхи. Женев’єва теж тремтіла. У цих обіймах, міцних до болю, вона знайшла невідому насолоду і знов відчула, що це щось гріховне, хоч і не знала, у чім той гріх полягає.