Дуже швидко, майже на початку їхнього знайомства, удався такий день, коли Сілверстайн застав Джо у своїй крамниці й вражено витріщився на нього. І, звісно, після того, як Джо пішов, місіс Сілверстайн дала волю своєму материнському почуттю, вилаявши всіх перебійців загалом й Джо Флемінга, зокрема. Усі спроби старого Сілверстайна втихомирити розгнівану дружину були марні. Та їй і треба було вилити свій гнів, бо любила вона Женев’єву. як мати, а материнського права на неї не мала.
Женев’єва, приголомшена водоспадом лайки з уст розлютованої старої єврейки, не дуже дослухалася, але збагнула одне: що Джо, її Джо — це Джо Флемінг, боксер! Це було щось таке відразне, неможливе, надто жахливе, щоб повірити в нього: її ясноокий, рум’яний, як дівчина, Джо міг бути ким завгодно, тільки не боксером! Вона ніколи не бачила боксера, але вважала, що Джо аж ніяк не нагадував боксера — брутальну, схожу на звіра істоту з очима тигра та вузьким чолом. Звісно, вона чула за Джо Флемінга. Та й хто у Західному Окленді не чув за нього! Але їй ніколи не спадало на думку, що то не просто збіг наймень.
Коли Женев’єва отямилась, то почула гістеричний вереск місіс Сілверстайн:
— Знайшла з ким водитися — з кулачником!
Далі між подружжям зайшла суперечка; чоловік казав, що Джо Флемінг зажив слави, а жінка заперечувала, що слава буває всяка: і добра, й погана.
— Джо — славний такий хлопець, — сперечався Сілверстайн. — Він заробляє гроші й дуже ощадний.
— Говори собі, говори! — верещала місіс Сілверстайн. — Що ти знаєш? Уже б мовчав. Сам гроші марнуєш на тих кулачників. Звідки ти знаєш, який він? Ну, звідки? Га?
— Знаю, та й годі, — відважно опирався Сілверстайн. Женев’єва ще ніколи не бачила, щоб він насмілився заперечити своїй дружині. — Коли в нього помер батько, він пішов працювати до Генсенової майстерні. Має шестеро молодших братів і сестер на шиї, одне за одне менших. Він їм стає замість батька. Працює, як неприкаяний, купує хліб і м’ясо, платить за помешкання. А щосуботи ввечері приносить додому по десять доларів. Далі Генсен дає йому дванадцять. І що він робить? Адже ж він замість батька — усе віддає матері. Він усе працює, уже заробляє по двадцять доларів. І що ж він робить? Приносить їх додому. Брати й сестри ходять до школи, гарно вбрані, мають добру їжу, усе, що треба. Мати нічим не журиться, живе собі й не може натішитись на свого Джо.
А сам який! Господи, просто краса! Дужчий за бика, меткіший за тигра, голова ясна, холодна, як крига, очі, як блискавка, а спритний — і не сказати! Спочатку він змагається з хлопцями з Генсенової майстерні, потім із тими, що працюють у коморі. Далі йде до клубу, одним махом кладе Снайдера. Приз — п’ять доларів, і що він робить? Несе їх матері!
Він ще не раз виступає в клубі, бере приз по призові — десять, п’ятдесят, сто доларів. І що він робить? Ану скажи! Посилає до біса Генсенову майстерню? Шалається десь? Ні, ні, він порядний хлопець. Цілісінький день працює. А ввечері змагається по клубах. Каже мені: «Чого я маю платити за мешкання, Сілверстайне?» Байдуже, що я відповів йому, одне слово — він купує матері добрий будинок. І весь час працює в Генсена, б’ється навкулачки по клубах, щоб сплатити за будинок. Купує сестрам піаніно, купує килими й картини на стіни. І він хлопець відвертий. Закладається на самого себе, а це добра прикмета. Коли боксер закладається сам на себе, то й ти можеш ставити на нього.
Тут місіс Сілверстайн застогнала з жаху, і чоловік її, помітивши, що в запалі красномовства зрадив себе, став запевняти, що він завжди виграє.
— І все завдяки Джо Флемінгові, — докінчив він. — Я завжди ставлю на нього і виграю.
А втім, Женев’єва і Джо так пасували одне до одного, що навіть це жахливе відкриття не могло розлучити їх. Даремно Женев’єва намагалася підбурити себе проти Джо. На диво собі, вона знайшла йому тисячу виправдань, переконалася, що так само кохає його, як і перше, і як правдива жінка ввійшла до його життя, щоб стати його долею та повернути все по-своєму. Їхнє спільне майбутнє вона бачила в осяйному світлі змін; першу велику перемогу вона одержала, коли взяла з нього обіцянку кинути бокс.
І він, як усі чоловіки, ганяючись за мрією кохання й намагаючись посісти коштовний, неземний предмет своїх прагнень, поступився їй. Проте, навіть у момент урочистої обітниці, він у глибині душі невиразно почував, що неспроможний назавжди зректися Гри, що десь колись у майбутньому він має до неї повернутись. Перед очима йому стали мати, брати й сестри, їхні численні потреби, будинок, що вимагає догляду, усілякі податки й рахунки і, нарешті, його з Женев’євою майбутні діти. І на все це була тільки поденна платня в Генсеновій майстерні. Але він відразу відігнав ті примари: адже в таких випадках ніколи не слухаєш застережень розуму. Він бачив перед собою тільки Женев’єву, за якою зголодніло все його єство. Отож він спокійно підкорився їй, а вона так само спокійно взяла владу над його життям і вчинками.