— Джон Понта, Вест-Бейський спортивний клуб! — ознайомив розпорядник.
Привітальних вигуків було менше. Очевидно, симпатії глядачів були на боці Джо.
— Усип йому, Понто! З’їж його живцем! — розітнувся серед тиші самітний голос, і його відразу заглушив гнівний рев.
Це не сподобалося Понті: вищиривши зуби, він злісно загарчав і повернувся до свого кутка. У ньому надто яскраво виявлялася первісна дикість, щоб сподобатись глядачам. Вони інстинктивно не любили його. То була тварина, позбавлена душі й розуму, якої жахаєшся, наче тигра або гадюки, яку волієш бачити за залізними гратками, а не на волі.
Понта почував, що глядачі будуть проти нього. Мов той звір, ворогами оточений, він обвів залу злісними очима. Маленький Сілверстайн, що палко викрикував ім’я Джо, знітився, зустрівши Понтин погляд, і весь скорчився, наче на нього війнуло полум’ям; слово завмерло йому в горлі. Женев’єва спостерегла це, а коли Понтині очі, обвівши ненависне коло, зустрілися з її очима, вона теж скорчилась і відвернулася. Далі його погляд спинився на Джо. Їй здалося, що Понта навмисне доводить себе до люті. Джо зустрів його погляд лагідною, хлопчачою усмішкою, але обличчя його споважніло.
На середину рингу вийшов у супроводі розпорядника ще один добродушний на вигляд молодик із закасаними рукавами.
— Еді Джонс, суддя на цьому змаганні! — ознайомив розпорядник.
— О, наш Еді! — загукали глядачі й знову заплескали. Женев’єва зрозуміла, що він, мабуть, також їхній улюбленець.
Тим часом секунданти почали одягати боксерам рукавиці. Один із Понтиних секундантів перейшов на другий кінець рингу й пильно оглянув рукавиці Джо перед тим, як той їх одягнув. Суддя запросив супротивників на середину рингу. За ними пішли й секунданти. Джо й Понта стали лицем до лиця, між ними суддя, а позаду секунданти, що поклали руки один одному на плечі й трохи повитягували наперед голови. Суддя щось казав, а всі інші уважно слухали його.
Нараз гурт розпався. І знову виступив розпорядник.
— Джо Флемінг важить сто двадцять вісім, — ознайомив він. — Джон Понта — сто сорок. Боротьба триватиме доти, доки одна рука буде вільна, тож нехай супротивники пильнують, як виходитимуть із заклепки. Нагадуємо глядачам, що боротьба до останку. Наш клуб не визнає змагання внічию.
Він проліз під мотузкою і зіскочив на підлогу. Секунданти з відрами й стільцями теж пішли зі своїх кутків. На рингу зосталися тільки боксери й суддя. Пролунав гонг. Супротивники швидко вийшли на середину й, за звичаєм, дотиснули один одному руку. І відразу ж Понта скажено наскочив на Джо, завдаючи йому удари з обох боків; той відхилився й відскочив назад. Але Понта знову кинувся до нього.
Бій почався. Притиснувши руку до грудей, Женев’єва стежила за рингом. Її приголомшив блискавичний, шалений натиск Понти й град його ударів. Вона певна була, що той скалічить Джо. Іноді вона не могла навіть розгледіти обличчя коханого серед божевільного мигтіння рукавиць. Зате чула глухі вдари — і за кожним їй зі страху ставало аж млосно. Вона не знала, що то лише рукавиці так ляскають одна об одну або об плече, не завдаючи ніякої шкоди.
Нараз вона помітила якусь зміну в бійці. Супротивники зчепились у тісних обіймах; удари вщухли. Вона згадала, що Джо називав це «заклепкою». Понта силкувався визволитися, а Джо не пускав його. Суддя гукнув:
— Нарізно!
Джо спробував відійти, але Понта визволив одну руку, і Джо довелося вдруге обхопити його, щоб уникнути удару. Цього разу — вона помітила — Джо долонею вперся Понті в обличчя, і коли суддя знов гукнув: «Нарізно!», Джо, відштовхнувши голову супротивникові, відскочив назад.
Кілька секунд ніщо не заважало їй бачити свого коханого. Трохи подавши ліву ногу наперед і ледь зігнувши коліна, він увесь напружився, втягнув голову в плечі й нахилив уперед. Руки були готові захиститись або завдати удару, усі м’язи напружені, і коли він ворушився, дівчина бачила, як вони, наче живі, набігали й тріпотіли під білою шкірою.
Новий Понтин напад — і Джо довелося скрутно. Присівши ще нижче, увесь якось зіщулившись, він прикривався кулаками, ліктями й плечима. Удари сипались градом, і Женев’єві здавалося, що Джо ось-ось упаде мертвий. Але він підставляв під удари рукавиці, плечі й тільки хитався то туди, то сюди, наче дерево в бурю. Зала дрижала від захоплених криків і оплесків, та аж як Сілверстайн, схопившись із місця, у божевільнім захваті загорлав разом з іншими: «О, наш Джо!», дівчина зрозуміла, що Джо не лише не загрожує загибель, а навпаки, він тримається гаразд. Потім він на мить випірнув з-під ударів, щоб зараз же знову заховатися в їх лютому урагані.