— Нікчемне лосяче пасовисько, — сказав один, Довгий Джім Гарні, переставши дмухати на чай у бляшаному кухлику. — Кинь ти все це к бісу, Буйний Дню. Саме шахрайство й дурисвітство. Вони зумисне роздимають усю цю вигадку із золотом, Кармака пустили як припаду, а за ним ховаються Гарпер і Ледю. Чи хто чув коли, щоб копали золото на лосячому пасовиську, десь аж за півмилі від придолинних горбів і хтозна-як далеко від материкової породи?
Буйний День кивнув згідливо головою.
— Ви брали там пробу? — спитав він перегодом.
— А на біса? — обурено відповів Довгий Джім. — Що я, вчора на світ народився? Це треба бути дурним чечаком, щоб копирсатись там у багні. Мене на таку дурницю не зловиш. Мені раз глянути. Завтра ми рушаємо до Серкл-Сіті. Я ніколи не вірив у цю Горішню Країну. З мене доволі й верхоріччя Танани, і згадаєш моє слово, що коли й виявиться де велике золото, то тільки на долішній течії Юкону. Джонні там на Бонанзі теж понатикав паколів миль на дві нижче від Кармакової займанки, і сам не знає нащо.
Джонні засоромився.
— Та я тільки задля жарту, — пояснив він, — за пачку «Зорі» залюбки віддам своє право кому завгодно.
— Гаразд, — відразу сказав Буйний День, — гляди тільки, щоб потім не скиглив, як я візьму там двадцять або тридцять тисяч.
Джонні весело вищирив зуби.
— Давай тютюн, — сказав він.
— Шкода, що й я не позабивав паколів, — зітхнув Довгий Джім.
— Ще не пізно, — відмовив Буйний День.
— Еге, не пізно, двадцять миль піхтурою туди й двадцять назад.
— Узавтра я там буду й позабиваю за тебе, — запропонував Буйний День. — А ти зроби так, як Джонні. Грошей на реєстрацію візьміть у Тіма Догана, буфетника із «Закваски». Він мені позичить. Зробіть заявки на своє ім’я, перепишіть на мене й віддайте Тімові.
— То й у мене купи, — озвався третій старожитець. У такий спосіб за три фунти жувального тютюну «Зоря» Буйний День зразу купив на Бонанзі три п’ятсотфутові займанки, а через те, що вони були на нього переписані, він мав право подати заявку ще на одну від свого імені.
— А чого це ти так дуже тютюном розкидаєшся? — усміхнувся Довгий Джім. — Либонь, десь тютюнову фабрику купив?
— Фабрику не фабрику, а моє серце чує, що йде до мене щастя, і, далебі, дешево воно мені дістанеться, коли за три пачки тютюну я маю три займанки, — відказав Буйний День.
А за годину до нього прийшов Ледю — просто з Бонанзи. Спершу він не хотів і балакати про Кармакову знахідку, тоді висловив сумнів, і врешті запропонував Буйному Дневі сто доларів за його пай у клондайкській займанщині.
— Готівкою?
— Звісно. Ось маєш.
І Ледю зразу витяг свою торбинку із золотом. Буйний День узяв її знехотя, ніби замислено, зважив на руці, так само знехотя розв’язав зашморга й висипав трохи золота собі на долоню. Воно було темніше, ніж звичайно, — таке саме, як і в Кармака. Гарніш усипав його назад, зав’язав торбинку й віддав Ледю.
— Мабуть, тобі воно потрібніше, ніж мені.
— Та ні, у мене його багато, — поспішив той відповісти.
— Звідки воно в тебе? — спитав Буйний День із безневинною міною.
Ледю сприйняв те запитання незворушно, мов справжній індіянин. Та коли вони глянули у вічі один одному, у Ледю неначе блиснуло в очах щось невловне, якась ніби іскринка. І Буйний День, помітивши ту іскринку, здогадався, що Ледю хитрує.
— Ти знаєш цю річку ліпше за мене, — сказав він, — і якщо ти цінуєш мій пай у сто доларів, то, напевне, він вартий стільки й для мене, хоч би я й не знав нічого.
— Ну, триста доларів хочеш? — ще чіплявся Ледю.
— Скажу те саме. Чи там я щось знаю, чи ні, а скільки він вартий для тебе, стільки ж і для мене.
І тоді Ледю ганебно здався. Відвівши Буйного Дня набік, далі від людей, він заговорив відверто й не криючись.
— Таки є воно там, — сказав він наприкінці. — Я ж іще й жолоба не поставив, усе оце, що маю в гамані, я намив учора в мисці. Воно лежить під самим дерном, а скільки його там на дні річки, у щирці, — й не сказати! Ти тільки мовчи та займай ділянок скільки зумієш. Золота сила-силенна, кажу тобі. Воно залягає гніздами, і я не здивуюсь, коли деякі займанки дадуть по п’ятдесят тисяч. Ото тільки й шкода, що воно гніздами, а не суспіль.