— Буйний Дню, я тебе знаю вже сім років і досі вважав за розумного хлопця. А тепер ти даєш себе обдирати кому не ліньки. Бо це здирство, чистісіньке здирство! Дерти п’ять тисяч за займанку на тому дурному пасовиську — це шахрайство! Не хочу я бачити, як тебе в дурні шиють. Краще вийду.
— Щоб ти знав, Вілкінсе, — відповів Буйний День, — Кармакова знахідка така велика, що нам годі всю її розвідати. Це лотерея. Кожна займанка — квиток. І я певен, що на декотрі впадуть великі виграші.
Вілкінс, зупинившись на порозі, зневажливо шморгнув носом.
— От скажімо, ви всі знаєте, що з неба почне литись юшка, — провадив далі Буйний День. — Що ви зробите? Накупите ложок, певна річ. Ось я й накуповую ложок. На Клондайку незабаром поллється з неба юшка, і в кого будуть самі виделки, той, далебі, небагато вхопить.
Та Вілкінс грюкнув дверима й таки пішов, а Буйний День заходився докінчувати свою купівлю.
Повернувшись у Доусон, він узявся до роботи так, як ще ніколи в житті, хоч слова свого додержував і навіть не торкався кайла чи заступа. У нього було відразу сто справ, що не давали йому дихнути. Розробляння займанок коштувало недешево, отож він мусив обійти всі струмки, щоб вирішити, котру ділянку залишити собі, а котру полишити. Замолоду, ще до прибуття на Аляску, він працював на кварцовій жилі і тепер мріяв теж знайти жилу. Розсипище, він знав, річ ненадійна, кварцова жила певніша. Цілими місяцями кільканадцятеро найманих розвідачів шукали йому ту жилу. Але її так і не було знайдено. Згодом, за кілька років по тому, він вирахував, що ті розвідини стали йому в п’ятдесят тисяч доларів.
Однак він провадив велику гру. Витрати його були немалі, але виграш був ще більший. Він скуповував цілі займанки й половинки, приставав до спілки, давав наборг припаси за частку з майбутнього видобутку, сам запаколював ділянки. У нього день і ніч стояв напоготові собачий запряг, а його собаки вважалися за найкращих на всьому Юконі. Щойно десь відкривали нове розсипище й туди кидались шукачі, Буйний День мчав поперед усіх довгими морозними ночами і перший забивав паколи поруч із займанкою відкривача. Так чи сяк, хоча чимало його займанок виявились нічого не варті, він заволодів ділянками на всіх багатих золотом річках і струмках — Сірчаному, Доміньйоні, Ексцельсисі, Сиваші, Крісто, Альгамбрі, Дулітлі. Тисячі, що він їх розкидав, стікалися до нього назад десятками тисяч. Люди із Сорокової Милі оповідали, як він купив дві тонни борошна, й вираховували, що він заробив на них коли не мільйон, то принаймні пів мільйона. Бо сама та половина займанки на Ельдорадо, що він дав за неї пів мішка борошна, тепер варта була добрих п’ятсот тисяч.
А з другого боку, оповідали, що коли Фреда-танцівниця, перейшовши через Чілкут і перед самим льодоставом спустившись у човні до Доусона, ніде не могла купити борошна, хоч давала десять тисяч за десять мішків, Буйний День, зроду її у вічі не бачивши, послав їй десять мішків борошна як подарунок. І стільки саме послав католицькому священникові, що приїхав засновувати шпиталь.
Така щедрість межувала з марнотратністю. А дехто казав — з божевіллям. Подарувати двадцять мішків борошна якійсь танцюристці та попові, коли за пів мішка можна заробити пів мільйона, — це ж таки чисте божевілля. Але таку він мав натуру. Гроші були для нього тільки марки в грі. А захоплювала його сама гра.
Мільйони мало його змінили, хіба що грати він став ще завзятіше. Завжди поміркований і раніш — крім хіба рідких випадків — тепер, маючи й за що, й де пити досхочу, він пив навіть менше, ніж коли. Найбільша зміна в його способі життя була та, що він уже не варив собі сам їсти, хіба в дорозі. Тепер для нього куховарив скалічілий золотошукач, що його Гарніш узяв до себе в хатину. Проте страва лишалась та сама: сало, боби, сухі сливи та інші овочі, риж і хліб. Одягався Буйний День теж так само, як і раніш: широкі штани, довгі вовняні панчохи, мокасини, фланелева сорочка, куртка з укривала й хутряна шапка становили всю його одіж. Не понадився він і на сигари, бо найдешевші коштували пів долара чи й долар штука, а курив, як і перше, самокрутки з дешевого тютюну й рудого паперу. То правда, що він мав більше собак і платив за них величезні гроші. Проте це була не розкіш, а ділова потреба. Йому доводилось їздити швидко, зокрема щоб першому поспівати на нові родовища. Тому ж таки найняв він собі й кухаря: не мав часу, щоб самому варити, оце й усе. Дурне б то було діло, граючи на мільйони, гаяти час на розпалювання грубки та кип’ятіння окропу.