За зиму 1896 року Доусон дуже розрісся. Буйний День загрібав силу грошей, продаючи ділянки під забудову, й негайно ті гроші вкладав кудись-інде, щоб заробити ще більше. Він, власне, провадив дуже ризиковану гру, бо де ж більший ризик, ніж на золотих копальнях! Але й грав він зовсім не наосліп.
— Пождіть трохи, нехай-но світ прочує про наше золото, — казав він до своїх давніх товаришів, сидячи в шинку «Лосячий Ріг», — Звісно, до весни цього не буде, але потім треба сподіватися навали чечаків трьома нападами. Перші прийдуть улітку впорожні, тоді восени з усім справиллям, а вже на другу весну насуне з пів ста тисяч, і світу за ними не буде видно, далебі. А тим часом ждіть літньої та осінньої навали. Що ви до неї думаєте наготувати?
— А ти що до неї думаєш наготувати? — спитав один із приятелів.
— Нічого. Я все вже наготував. У мене десять партій рубають ліс вище по Юкону. Щойно скресне річка, побачите на ній мої плоти. Хатини восени стануть такі дорогі, що й не доступитись. Дерево піде в гроші, аж держись. Мені вже везуть два тартаки, і тільки-но спаде крига на озерах, їх доправлять сюди. Як хто з вас потребуватиме дощок, я можу взяти замовлення хоч зараз — триста доларів за тисячу неструганих.
Зручні земельні ділянки під забудову коштували тієї зими від десяти до тридцяти тисяч доларів. Буйний День дав знати на всі шляхи й перевали, де люди йшли по золото, щоб вони гонили плоти з дерева, і ось ціле літо дев’яносто сьомого року його тартаки працювали день і ніч у три зміни, та ще й лишалося досить кругляку на будування хатин. Ті хатини разом із землею йшли від тисячі до кількох тисяч доларів. А двоповерхові рублені будинки в торговельній частині міста давали від сорока до п’ятдесяти тисяч кожен. Ті свіжі гроші йшли в нього в новий обіг. Він з усього робив свіжі гроші, аж здавалося, наче все, до чого він торкнеться, обертається на золото.
Та перша скажена зима на Кармаковому розсипищі багато дечого навчила Буйного Дня. Бувши вдачею не скупий, він, одначе, знав і міру. Дивлячись, як розкидаються грішми скороспілі мільйонери, він не міг зрозуміти їх. Правда, чом би й не погуляти яку ніч, і не проциндрити дещицю на спробу. Тоді в Серкл-Сіті він викинув сорок тисяч, програвся до цурки. Але ті сорок тисяч були для нього саме «дещиця». Зовсім інша річ — мільйони. Це вже справжнє багатство, і не годиться його сіяти по підлозі в шинках, як ото сіяли й розкидали на всі боки золото зі своїх шкіряних торбинок п’яні мільйонери, що погубили всякий упин. Макман, як до прикладу, просадив аж тридцять вісім тисяч за одним ресторанним рахунком. А Джіммі Грубіян чотири місяці вряд прогулював по сто тисяч доларів на місяць, а тоді одної березневої ночі повалився п’яний у сніг і замерз. Біл Одчайдух прогайнував три найбагатших займанки, позичив три тисячі доларів на дорогу до Штатів, а натомість скупив за ті гроші всі яйця, які знайшлись у Доусоні — сто десять дванадцяток по двадцять п’ять доларів за дванадцяту — та й згодував усі собакам, тільки аби помститися зрадливій коханці, що дуже любила яйця.
Шампанське коштувало сорок – п’ятдесят доларів за пляшку, а бляшанка устриць — п’ятнадцять доларів. Буйний День не дозволяв собі такої розкоші. Він ніколи не шкодував грошей поставити по п’ятдесятцентовій чарці віскі всім, хто був із ним у шинку, але в його широкій натурі десь таїлося почуття міри й пристойності, яке повставало проти того, щоб платити п’ятнадцять доларів за бляшаночку устриць.
З другого боку, він, може, витрачав більше грошей на доброчинність, ніж найбезглуздіший із нових мільйонерів на свої найшаленіші гульбощі. Панотець зі шпиталю міг би розказати про більші пожертви, аніж ті перші десять мішків борошна, а старі юконці, прийшовши до Гарніша в якійсь потребі, ніколи не верталися від нього з порожніми руками. Але п’ятдесят доларів за пляшку шипучки! Це ж чортзна-що!