А опріч таких підприємницьких об’єднань, він ні з чим і ні з ким не зв’язувався. Він провадив велику гру сам-один, і всі його гроші потрібні були йому самому. Щойно заснована фондова біржа дуже його зацікавила. Перше йому ніколи не доводилось мати діло з такими установами, але він одразу збагнув усю її механіку й навчився з неї користати. Властиво, то теж була передусім азартна гра, і Гарніш не раз починав, як він сам казав, «баламутити» біржу не задля зиску, не задля якихось планів, а просто на сміх, щоб побавитись.
— Куди твоєму фараонові, — сказав він одного разу, коли, граючи то на зниження, то на підвищення, продержав цілий тиждень у гарячці доусонських біржовиків і зрештою, відкривши свої карти, загарбав такий гріш, що міг би становити ціле багатство для кого іншого.
Деякі шукачі золота, здобувши собі капітал, подавалися додому до Штатів відпочити від суворої боротьби з північною природою. Та як хто питав Буйного Дня, чи скоро він покине цей край, він, сміючись, завжди відповідав, що не дограв ще своєї гри. І додавав, що дурень той, хто кидає гру, маючи на руках усі козирі.
На думку тисяч чечаків, що божествили свого героя, Буйний День і зовсім не знав, що таке страх. Проте Бетлс, Макдональд та інші старожитці тільки хитали головами й усміхалися, згадавши за жінок. Справді, Буйний День боявся жінок, наче вогню, ще відтоді як до нього, сімнадцятирічного тоді юнака, відверто, без сорому в’язла зі своїм коханням Королева Анна із Джуно. Властиво, він узагалі не знав жінок. Народився він у золотошукацькому таборі, де жінки були за велику дивину. Сестер Елам не мав, а мати померла, як він був ще зовсім малий. Отож йому й не траплялося з ними стикатись. Правда, тікаючи із Джуно від Королеви Анни, він на Юконі здибав жінок-піонерок, що йшли слідами чоловіків, які відкрили перше золото, і з ними зазнайомився. Та, либонь, і ягня не тремтіло б так перед вовком, як він перед ними. Його чоловіче самолюбство вимагало, щоб їх не уникати, і він це робив удавано спокійно. Але жінка все була для нього закрита книга, і він волів грати в будь-яку іншу гру.
А тепер, уже прозваний Королем Клондайку, маючи й інші пишні титули, як-от Король Ельдорадо, Король Бонанзи, Барон тартаків, Князь золотих походів, не кажучи про найпочесніший титул — Батька старожитців, — він боявся жінок дужче, ніж коли. З кожною дниною їх прибувало все більше й більше, і вони, як ніколи, липли до нього. Однаково, чи то він був на обіді в інспектора копалень, чи то в шинку, чи то мав інтерв’ю з кореспонденткою нью-йоркської «Сан» — вони всі, як одна, до нього липли.
З усіх їх сама тільки Фреда-танцівниця, що він їй послав колись борошно, за ним не вганяла. З нею однією почувався він легко, бо вона не зазіхала на нього. І все ж саме вона перелякала його найдужче. Це сталося восени дев’яносто сьомого року. Він вибрався дослідити Гендерсонів потічок, що впадає в Юкон нижче від Стюарта, і вже повертався. Зима впала несподівано. Йому довелося пробиватися сімдесят миль Юконом на каное, коли по воді вже йшло сало. Пливучи попід досить міцними забережнями, він стрілою перетяв гирло Клондайку, звідки сунула дрібна крига, коли враз постеріг на льоду чоловіка, що схвильовано метушився, показуючи рукою у воду. Там, посеред крижаної каші, потопала якась укутана в хутра жінка. Плесом, що прогорнула в салі бистра течія, Гарніш хутко догрібся до потопельниці, ухопив її за плече і обережно втяг у човен. То виявилася Фреда. І він мав би тішитися, що її врятував, але ж вона, опам’ятавшись, блиснула на нього гнівно своїми синіми очима і сказала: «Навіщо? Ну навіщо?»
І це не давало йому спокою. Не одну ніч, замість відразу заснути, як це звичайно з ним бувало, він довго не заплющував очей. Перед ним невідступно стояло її обличчя і гнівні блакитні очі, а у вухах дзвеніли її слова. Вони були щирі, докір не роблений, вона думала те, що сказала. І він заходив у голову — що ж це таке?
Зустрівшись із ним уперше по тому, вона сердито й зневажливо відвернулася. А опісля сама прийшла до нього, перепросила його і натякнула, що один чоловік колись, десь — вона не сказала як — відібрав їй охоту жити. З її щирих, хоч і плутаних слів він зрозумів, що то сталося давно. І здогадався, що вона того чоловіка кохала.
Отож-бо й уся біда — кохання. Від нього всяка морока. Воно страшніше за мороз і за голод. Самі собою жінки гарні, милі, любо на них дивитись, але вони несуть із собою оте саме кохання. Воно проймає їх наскрізь, відбирає їм усякий розум, і ніколи не вгадаєш, що вони можуть утнути. Оця-о Фреда прегарне створіння, ставна, вродлива, і голову на в’язах має. Аж ось прийшло кохання, затруїло їй світ божий, погнало її на Клондайк, примусило шукати смерті, і то так владно, що вона зненавиділа людину, яка врятувала їй життя.