«Ось що мені цікаво, — не раз казав він сам собі. — Які вони бувають, коли дійдеться по-справжньому до діла?» І дивився на них з якоюсь нез’ясовною підозрою.
«Ну, тай хитрі ж!»— думав він, і те, що йому випадком траплялося чути в балачках, підпирало цю думку.
Знов же їх оповивала якась атмосфера шляхетності: вони не могли неначебто чинити інакше, як тільки чесно. Нехай у боротьбі вони кусаються й дряпаються, це річ цілком природна; але йому здавалося, що як вони це роблять, то роблять, дотримуючи правил. Таке було його загальне враження, — хоча, звісно, він розумів, що серед них повинен бути певний відсоток шахраїв.
Він прожив уже кілька місяців у Сан-Франциско, спостерігаючи й вивчаючи гру та її закони і готуючись сам сісти за зелений стіл. Він брав приватні лекції англійської граматики й доброї вимови й успішно позбувся своїх найприкріших помилок, хоч іноді, особливо під час збудження, у нього ще вихоплювались його провінціалізми, надто ж постійне «далебі» Він навчився їсти, одягатись і загалом поводитись, як культурна людина, але всередині залишався сам собою, зайвої запобігливості не виявляв і, як і перше, не дуже зважав на умовності. Коли вони ставали йому на перешкоді або спокуса була завелика, він не вагаючись ступав на них своїми чобітьми. Загалом він підносився над рівнем пересічних людей, що повертаються з далеких країв і з диких місць, і не хилив голови перед олив’яними божками, яким молились на всі лади різні цивілізовані племена. Він бачив тотеми раніше і знав їхню справжню ціну.
Знудившись бути тільки глядачем, він подався до Невада, де саме вибухла нова золота гарячка. «Щоб побавитися трошки», як він сам собі казав. Ця забава на біржі в Тонопі тривала десять днів. Його відчайдушно зухвала гра заморочила й позбивала з плигу обережніших біржовиків, і кінець кінцем він загріб пів мільйона чистого зиску. Він повернувся до Сан-Франціско до свого готелю, цмокаючи губами після такого ласого шматка й відчуваючи, що апетит до гри в ньому дедалі розгоряється.
І ще раз він зчинив сенсацію. Ще раз зарясніли газети жирними заголовками: «БУЙНИЙ ДЕНЬ». Репортери обсіли його. Повитягувано на світ старі журнали й газети, і легендарний Елам Гарніш, Підкорювач Півночі, Король Клондайку, Батько старожитців знову став неодмінною духовною стравою за сніданком у мільйонах домів. Його змушено сісти до гри навіть раніше, ніж він сам збирався. Фінансисти, діловики, усе сміття й шумовиння каламутного моря бізнесу билось об береги його одинадцятьох мільйонів. Задля самооборони йому довелося відкрити контору. Він їх розбуркав, привернув до себе їхню увагу, і тепер хоч-не-хоч вони здали йому карти й примусили грати. Гаразд, він гратиме, він їм покаже, навкір усім, хто захлинаючись прорікав, як швидко його обскубуть, та змальовував майбутню його наївну простацьку гру й дику кострубату зовнішність.
Спочатку він грав на невеликі гроші — «прицінювався», як він сам пояснив Голдсуорсі, своєму приятелеві, що з ним познайомився в клубі «Альта-Пасіфік». Буйний День теж був уже членом цього клубу, Голдсуорсі його туди й рекомендував. І добре, що спочатку він грав обережно, бо його аж уразила та безліч хижаків — «суходільних акул», як він їх називав, — що снувалися круг нього. Він бачив їх наскрізь і дивувався, де вони знаходять досить здобичі, щоб усім їм живитись. Їхнє шахрайство й нечесність були такі прозорі, що він просто не розумів, як хтось може попадатись їм у зуби.
А потім він відкрив, що акули ті бувають дуже різного штибу. Голдсуорсі поводився з ним швидше як із рідним братом, ніж як із клубним товаришем: остерігав його, давав йому поради, знайомив його з місцевими дуками-фінансистами. Його родина жила на прегарній віллі близько Менлов-парку, і Буйний День перебув там чимало субот і неділь у тісному родинному колі, де його так мило вітали, як він ніколи й не сподівався. Голдсуорсі поглинали дві пристрасті: квіти та расові кури. Вони забирали мало не все його дозвілля, і те несамовите захоплення весь час тішило гостя, що добродушно кепкував із господаря. Буйному Дневі здавалося, що ці мирні пристрасті свідчать про здорову натуру людини, і вони вабили його до приятеля. Битий діловик, уміє справи вершити, але без великих претензій, задовольняється дрібними ставками і не хоче важити своїм багатством, поринаючи у велику гру, — так оцінив собі його Буйний День.
Якось, під час однієї такої гостини, Голдсуорсі втягнув Гарніша пайовиком в одне невеличке підприємство — цегельню в Глен-Елені. Буйний День уважно вислухав його пояснення. Так, справді, діло здавалося певне; єдине можна було йому закинути, що воно занадто дрібне для Гарніша, проте він по-приятельському згодився. Голдсуорсі пояснив, що сам він уже дещицю вклав у те діло, і хоч воно зовсім певне, але на його розвиток вільних грошей він не має, а забирати з інших підприємств не хочеться. Буйний День уклав у ту цегельню п’ятдесят тисяч. Потім він, сміючись, казав: «Правда, я трохи обпікся, але винен тому не так Голдсуорсі, як його кляті кури та садок».