Буйному Дневі соромно стало за свій хвилинний переляк, і він знов узявся до справи. Коротка перерва в скуповуванні акцій обернула біржу на божевільню. Ураз почали натискати «ведмеді» — біржовики, що грали на зниження. Акції «Ворд-Велі», курс яких стояв найвище, перші захитались. А Буйний День спокійно наказав збільшити закупівлю. У вівторок, у середу й у четвер уранці він усе купував. Акції «Ворд-Велі» підносились вище й вище, і вже знаходились охочі їх продавати. А Буйний День купував; коли продавалося в кредит, він не вагаючись набирав далеко більше, ніж мав грошей. Ну то й що? Сьогодні буде оголошено подвійний дивіденд. Як підійде термін кредиту, збиток ляже на тих, хто продавав. Вони ще прийдуть до нього й проситимуть, щоб він чимсь поступився.
І враз ударив грім. Виявилося, що чутка справедлива. «Ворд-Велі» оголосила, що акціонери мусять дати додаткові внески. Буйний День зняв руки вгору. Він перевірив повідомлення й припинив купівлю. Униз покотилися не тільки акції «Ворд-Велі», але й інші папери. «Ведмеді» все тисли й тисли. Буйний День навіть не поцікавився, чи «Ворд-Велі» докотилась до самого дна, чи ще падав далі. Він не був приголомшений, ба навіть не розгубився. Поки біржа шаленіла, він покинув бойовище, щоб спокійно все обміркувати. Після недовгої наради зі своїми маклерами він повернувся до себе в готель, купуючи по дорозі свіжі вечірні газети. У всіх чорніли заголовки великими літерами:
«БУЙНОГО ДНЯ ОБСТРИЖЕНО»,
«БУЙНИЙ ДЕНЬ ДІСТАВ ПО ЗАСЛУЗІ»,
«ЩЕ ОДИН ЗАХІДНИК СПІЙМАВ ОБЛИЗНЯ».
Уже перед готелем він прочитав у вечірньому додатку, що один молодик наклав на себе руки, гравши на біржі за його прикладом і втративши геть усе, що мав.
— І на якого біса було йому вкорочувати собі віку? — пробурчав під ніс Буйний День.
Він зайшов до свого номера, замовив мартіні, роззувся і почав думати. Минуло з пів години. Він підвівся, випив коктейль, і приємна теплота розійшлась йому всередині. Риси його обличчя злагідніли, і він повільно, умисно, однак зовсім не роблено всміхнувся.
— Оце-то підвезли воза, далебі, — пробурмотів він.
Тоді усміх згас, і обличчя його стало знов поважне, аж похмуре.
Коли не рахувати його частки в кількох меліораційних підприємствах на заході, що вимагали ще великих додаткових вкладень, у нього нічого не залишилось, він був знищений дощенту. Але найтяжче вражено було його гордість. Як легко він попався! Його обшахрали, і він нічого не зможе довести. У найпослідущого селюка були б документи, а в нього — нічогісінько, крім «джентльменської угоди», словесної умови. «Джентльменська угода»! Він пирхнув. «Ручуся честю джентльмена», — знову забринів йому у вухах Даусетів голос, як він чув його в слухавці востаннє. Кишенькові злодюжки, шахраї, — і вони його обмахорили. Газети писали правду: він приїхав до Нью-Йорка, щоб його обстрижено, і Даусет, Леттон та Гугенгамер зробили це. Він — дрібненька рибка, і вони погралися з ним тільки десять днів — їм вистачило цього часу, щоб проковтнути його разом із його одинадцятьма мільйонами. Звісно, це вони ввесь час збували йому свої акції, а тепер, поки біржа ще не очухалась, скуповують «Ворд-Велі» мало не задарма. Що ж вони зроблять із баришем? Натанієл Леттон зі своєї частки, мабуть, вибудує ще два – три корпуси для того університету. Леон Гугенгамер придбає нову машину для яхти або навіть заведе цілу флотилію яхт. А що ж у біса зробить Даусет зі своїми грішми? Кат його знає. Скоріше за все відкриє ще низку банків.
Буйний День сидів, попивав коктейль і заносився думками в минуле, на Аляску. Знову переживав він важкі роки боротьби за свої одинадцять мільйонів. Часом у серці йому спалахувала жадоба крові, бажання помсти, і в мозку складались дикі плани вбивства своїх ошуканців. Ось що мав би зробити той молодик! Замість порішити себе, він мусив піти й перестріляти їх.
Буйний День відщібнув свою валізку і вийняв автоматичного кольта сорок четвертого калібру. Великим пальцем підняв запобіжника й вісім разів уряд відтяг назад замок. Вісім набоїв один по одному випали з магазина. Він повкладав їх туди знову, дослав один у цівку, звів курка й спустив запобіжника. Тоді вкинув зброю в бічну кишеню піджака, замовив ще один мартіні й сів назад на стілець.
Ще з годину він сидів і думав, але вже більше не всміхався. Дві зморшки лягли йому обіч уст. Вони промовляли про тяжку працю на Півночі, про люті морози, про все, чого він досяг і що витерпів. Про нескінченні тижні на сніговій стежці, про похмуру тундру на берегах мису Барроу, про грізні крижані зашерети на Юконі, про бої зі звірами й з людьми, про страшні дні голоду й довгі місяці в кусючому пеклі мошви на Койокуку. Про мозольну працю кайлом і заступом, про шрами й про рани, про харчування самим м’ясом, нарівні із собаками, про всі довгі двадцять років кривавого поту й надлюдських змагань.