Троє партнерів здивовано ззирнулись. Або цей чоловік іще дурніший, ніж вони думали, або він провадить із ними якусь свою гру, їм не до тями. Натанієл Леттон облизав сухі губи.
— Бачте, містере Гарнішу, — заговорив він, — підсумків ще не підбито. На це треба не одну годину. Містер Говісон саме коло цього працює. Звичайно, ми… як ви кажете… добре підсіли їх. Я гадаю, що не гріх би було нам поснідати, а за сніданком і перебалакати про все. Я скажу, щоб у конторі обідньої перерви не робили, і ви ще встигнете на поїзд.
Даусет і Гугенгамер зітхнули полегшено. Справа наче владновувалася. Не дуже-бо приємно було залишатися в одній кімнаті із цим м’язистим, подібним до індіянина чоловіком, що його вони пограбували. І не дуже приємно було згадувати оповідання про його страшну силу та непогамовність. От було б добре, якби Леттонові пощастило його спекатись хоч на короткий час! А поза стінами контори, там, де є поліція, — боятись уже не буде чого. І скидалось на те, що їм і тут пощастить.
— Ну, що ж! Я, далебі, дуже радий, — сказав Буйний День, — що мені не доведеться проґавити поїзда. Я пишаюся тим, що ви мені дали змогу взяти участь у цім ділі. Я не вмію висловити того, що почуваю, проте повірте мені, панове, я щиро пишаюся. Але ж я з біса цікавий, мені страшенно хочеться знати, містере Леттоне, який наш виграш. Мо, скажете хоч приблизно?
Натанієл Леттон не дивився благально на своїх товаришів, але в ту коротку хвилю мовчанки вони відчули, що він благає їх про допомогу. Даусет, чоловік твердішого гарту, уже здогадувався, що клондайкський герой тільки прикидається. А двоє ще й досі вірили в його дитинну простосердість.
— Це надзвичайно… м-м… важко, — почав Леон Гугенгамер, — бачте… акції «Ворд-Велі»… ввесь час так хитались… то вгору, то вниз… отже…
— Отже, поки що не можна нічого визначити, — докінчив Леттон.
— А ви приблизно, круглим числом, — бадьоро правив своєї Буйний День, — не біда, коли помилитесь на який там мільйон туди-сюди. Потім направите. Мені, далебі, аж свербить скоріше дізнатись. Ну, то скільки?
— Нащо нам далі гратися в піжмурки? — холодно й гостро промовив Даусет. — З’ясуймо краще все зараз. Містер Гарніш має хибне враження, треба йому сказати правду. У цій грі…
Та Буйний День не дав йому договорити. Він занадто багато грав у покера, щоб не зважати на психологічний чинник. Йому треба було повести гру так, як хотів він, отож він і спинив Даусета.
— До речі, уже як пішлося про гру, мені пригадалась одна цікава партія в покер. Я бачив її в Ріно, у Неваді. Ви б таку гру навряд чи назвали чесною. Грали там самі шахраї, усі до одного. Один тільки з-поміж них був наївннк — безрогий, як там їх дражнять. Отож він стояв позад того, що роздавав карти, та й бачить, що той здав собі чотири тузи, себто простісінько підкинув їх з-під колоди. Безрогий, звісно, обурився. Підходить до грача, що сидів навпроти, й тихенько йому шепоче:
«Слухайте, адже він підкинув собі чотири тузи».
«Ну, то й що з того?»— відказує грач.
«Я й подумав, що треба вам сказати, — це безрогий знов. — Кажу вам, я сам бачив, як він підкинув собі чотири тузи».
«Чуєш, голубе, іди ти краще звідси геть, — каже йому грач. — Нічого ти не тямиш у грі. Це його роздача, чи не його?»
Закінчення оповідання було зустрінуто нещирим робленим сміхом, але Буйний День наче й не помітив його.
— У вашому оповіданні є, мабуть, якийсь натяк? — гостро зауважив Даусет.
Буйний День тільки невинно глипнув на нього й не відповів.
— Ну, висипайте! — весело обернувся він знову до Натанієла Леттона. — Скажіть хоч приблизно, скільки ми загребли. Я ж вам сказав, мільйон сюди чи мільйон туди — це пусте, адже бариш, напевне, величезний.
Цей раз Леттон, почуваючи підтримку з боку Даусета, відповів рішуче й твердо:
— Боюся, що ви дуже помиляєтесь, містере Гарнішу! Ніяких баришів ми з вами не ділитимемо. Тільки не гарячіться, прошу вас! Бо мені досить натиснути цю кнопку…
Та Буйний День зовсім і не гарячився, він здавався радше приголомшений. Неуважно пошпотавшись у кишені, він витяг сірники, витер одного й аж тоді помітив, що в нього і руці нема цигарки. Решта троє пильно за ним стежили, мов ті коти, що чатують на мишу. Тепер вони вже бачили, що їм доведеться пережити декілька неприємних хвилин.
— Перепрошую, може, ви ще раз скажете? — промовив Буйний День. — Бо я чогось наче не дуже вас зрозумів. Ви сказали…