Він зневажав тих людей, що з ними вів справи, а тому й був такий немилосердний. Він був переконаний, що серед них не знайдеться бодай одної по-справжньому чесної людини на сотню, а тих небагатьох чесних, що існують і беруть участь у цій грі, чекає програш і врешті руїна. Нью-Йоркський досвід зняв йому полуду з очей. Буйний День здер покривало ілюзії з фінансової гри й побачив усю її голизну. На суспільство й на промисловість у нього склався ось який погляд.
Суспільне життя таке, як він його бачить, — це не що інше, як величезна шахрайська гра. Є чимало людей зроду неспроможних — чоловіків і жінок — хоча й не таких недолугих розумом, щоб їх замикати в шпиталі для недоумків, але й недосить тямущих, щоб вони були здатні до чогось більшого, ніж носити воду або рубати дрова. Є ще дурні, які сприймають навсправжки це організоване шулерство, шанують його і поважають. Ці — легка пожива для третіх, що мають гостріший зір і бачать усю шахрайську гру такою, як вона є насправді.
Праця, законна праця — джерело всякого багатства. Себто все: чи то мішок картоплі, чи фортеп’яно, чи семимісне легкове авто — постає тільки з людської праці. А шахрайство з’являється тоді, коли дійдеться до розподілу тих речей, що їх витворила праця.
Йому ніколи не траплялось бачити, щоб трударі грали мозолястими руками на фортеп’яно або катались на автомобілях. Чому це так, пояснює тільки шахрайство. Десятки й сотні тисяч люду просиджують ночі, міркуючи, як їм упхатись між робітниками й тими речами, що вони виробляють. Це — діловики. Коли їм щастить упхатися між робітником та його виробами, вони уривають пайку собі. Розмір тієї пайки визначають не закони справедливості, а сила цих людей й їхня підлість. «Видушуй, скільки можеш», — таке їхнє гасло. І Буйний День бачив, що в цій діловій грі так роблять усі.
Якось, бувши в поблажливому настрої після поживного сніданку та кількох коктейлів, він розбалакався з ліфтером Джонсом. Джонс був худорлявий молодик із розкуйовдженою чуприною, ходячий вогонь, що тільки й думав, здавалось, як би виказати пасажирам ліфта свою ненависть і зневагу. Саме цим він зацікавив Гарніша, і тому не треба було багато часу, щоб дізнатись, чому він такий злий. Джонс був пролетар, як він сам зухвало заявив, і збирався стати письменником. Проте журнали не хотіли його друкувати, а їсти-пити треба було. Він виїхав у маленьку долину Петача, за якихось сто миль від Лос-Анджелеса. Там він думав, удень заробляючи на прожиток, ночами вчитись і писати. Але залізниця так само мала гасло: «Видушуй, скільки можеш». Петача була досить відлюдна місцина, що постачала світові тільки худобу, дрова й деревне вугілля. За перевіз вагона худоби до Лос-Анджелеса залізниця брала вісім доларів, виходячи з того, як пояснив Джоне, що худоба має ноги й її можна таким самим коштом перегонити до Лос-Анджелеса. А дрова ніг не мали, і залізниця дерла за вагон під дрова цілих двадцять чотири долари.
Дуже тонкий розрахунок! Працюючи без передиху дванадцять годин на добу, після сплати вартості перевозу дроворуб мав тільки один долар і шістдесят центів денно. Джоне надумався це обійти, перепаливши свої дрова на деревне вугілля. З його обрахунків виходило непогано, але в залізниці також були свої обрахунки. Вона призначала за перевіз вагона вугілля сорок два долари. За три місяці Джонс перевірив свої рахунки. Виявилось, що він, як і перше, заробляє тільки один долар і шістдесят центів денно.