В одному листі трапилось йому сформулювати фразу, подібну до вчорашньої, що через неї вони засперечались. Згадавши своє змагання з граматикою, він продиктував:
— «Щоб нам із вами дійти згоди в цій справі…»
Міс Мейсон мимоволі скинула на нього очима, очевидячки здивована, та зразу ж опустила їх і вже чекала, що він продиктує далі. Але Буйний День устиг розгледіти, що вони в неї сірі. Згодом йому довелося дізнатися, що в тих сірих очах виблискують ще й золоті іскринки. Одначе й тепер він дуже здивувався: йому враз спало на думку, що він досі мав її за брюнетку з карими очима.
— Таки ваша правда була, — признався він, осміхнувшись сором’язливо, що зовсім не пасувало до його суворих індіянських рис.
За те його винагороджено ще одним поглядом і вдячною усмішкою. Цього разу він переконався, що очі в неї справді сірі.
— Та однаково, якось чудно, далебі, — ніби з жалем договорив він.
Міс Мейсон уже відверто засміялася.
— Ой, перепрошую, — квапливо вибачилась вона, та враз і зіпсувала все, додавши — Ви мене так насмішили!
Буйний День трохи збентежився — може, швидше від того сонця, що горіло їй на кучерях.
— Я зовсім не жартую, — сказав він.
— Тим-то я й засміялась. Та однаково, за граматикою так краще.
— Гаразд, — зітхнув він. — «…Щоб нам із вами дійти згоди в цій справі…» — написали? — І почав диктувати далі.
Незабаром він зробив відкриття, що на дозвіллі, коли нема роботи, вона читає книжки або журнали, а то береться за якесь жіноче рукодільство. Одного разу, проходивши повз її стіл, він узяв томик віршів Кіплінга і здивовано перегорнув кілька сторінок.
— Ви любите читати, міс Мейсон? — спитав він, кладучи книжку на місце.
— О, дуже люблю! — відповіла вона.
Іншого разу то виявилась книжка Уеллса «Колеса фортуни».
— Про що тут пишеться? — спитав Буйний День.
— Та це просто роман. Любовна історія.
Вона замовкла, але він усе стояв, ніби чекаючи дальшого пояснення.
— Про одного простого лондонського юнака, крамарчука з мануфактурної крамниці. У відпустку він поїхав подорожувати велосипедом і дорогою закохався в дівчину з далеко вищого кола. Мачуха її відома письменниця, і таке інше. Дуже цікава історія, сумна, навіть трагічна. Може, хочете самі прочитати?
— Ну, а вони побралися? — спитав Буйний День.
— Ні, у тому ж бо й уся річ. Він не…
— Отже, вони так і не побралися, і ви прочитали всю книжку, цілу сотню сторінок, аби дізнатись про це? — промовив зчудовано Буйний День.
Дівчині, видимо, стало і смішно, й досадно.
— Адже ж ви читаєте ваші гірничі та біржові бюлетені цілими годинами? — заперечила вона.
— Так, але я дещо використовую з них. Це зовсім інша справа. Мені це дає гроші. А ви що маєте зі своїх книжок?
— Нові погляди, нові думки, життя.
— Усе це не варте й цента.
— А по-моєму, життя дорожче за гроші, — не погодилась вона.
— Та звісно, коли це вас тішить… — сказав він по-чоловічому поблажливо. — Коли так, то чого ж бо ще треба! А смак у кожного свій.
Незважаючи на певність своєї переваги, йому майнула в голові думка, що ця дівчина знає силу всякої всячини, і він на мить почувся трохи як варвар, що зіткнувся лице в лице з проявом незмірно вищої культури. Для Буйного Дня культура не мала ніякої ціни, а проте його збентежило невиразне почуття, що в ній, у тій культурі, заховано більше, ніж він уявляв.
А ще згодом він побачив у секретарки на столі книжку, йому знайому, він пізнав її з обгортки. Цього разу він не спинився. То була книжка одного журналіста про Клондайк. Він знав, що там згадується й про нього, є там і його фотографії; іще він знав, що там є сенсаційний розділ про самогубство однієї жінки, тієї самої, що «не діждалася Буйного Дня».
Після цього він більше не розмовляв із міс Мейсон про книжки. Він уявляв собі, яку хибну гадку вона могла про нього собі скласти з того розділу, і йому було боляче, тим більш боляче, що він на те не заслужив. І треба ж було такого неймовірного безглуздя, щоб він, Буйний День, набув собі слави джиґуна і щоб справді через нього жінка наклала на себе руки! І що це в нього за щастя таке, що з тисяч книжок саме ця потрапила до рук його секретарці! Ще кілька днів по тому в присутності міс Мейсон його понімало прикре почуття, немов він справді чимсь завинив. А раз він напевне зловив на собі її цікавий, пильний погляд, ніби вона силкувалася збагнути, що він за людина.