Він почав свій наступ із дрібниці. У Сан-Франциско мав відбутися з’їзд Товариства споборників християнства. На переправі трапилось непорозуміння з багажем делегатів з’їзду, і візники з профспілки № 927 міського транспорту збили бучу. Було розвалено кілька голів, кільканадцять чоловік заарештовано. Багаж приставлено куди слід. Нікому, звісно, й на думку не спало, що вся ця колотнеча була ділом спритних Гіганових рук, покріплених Гарнішевим клондайкським золотом. Інцидент той був нікчемний — принаймні на перший погляд. Але зовсім несподівано втрутилася Спілка биндюжників, її підтримала Федерація портових робітників, і почався страйк. Кухарі та офіціанти, відмовившись обслуговувати биндюжників-страйколамів та їхніх господарів, застрайкували й собі. До них пристали різники, що відмовились постачати м’ясо не згідним із ними рестораторам. Спілки об’єднаних господарів виступили одним міцним фронтом і опинились віч-на-віч із сорока тисячами організованих робітників Сан-Франциско. Застрайкували ресторанні пекарі, постачальники хліба, за ними молочарі, молоковози, пташники. Будівничий цех поставив теж неабиякі вимоги. Збурився весь Сан-Франциско.
Поки що тільки Сан-Франциско, але Гіганів план був складений мистецьки, і наступ Буйного Дня чимдалі ширшав. Члени могутньої бойової організації, що звалася Спілкою моряків Тихоокеанського узбережжя, відмовились виходити в море на суднах, що їх вантажили страйколами. Спілка висунула ультиматум і проголосила страйк. Це й було те, чого домагався Буйний День. Тепер на кожному судні, що підходило до берега, з’являлись представники спілки і знімали команду. За матросами пішли кочегари, механіки, кухарі й стюарди. Кількість пароплавів, що стояли в гавані, щодень зростала. Навербувати команду зі страйколамів було неможливо. Члени Спілки моряків були люди бойові, загартовані в суворій морській школі, і сутичка з ними означала для страйколамів кров і смерть. Страйк ширився вгору і вниз по цілому узбережжю, аж поки всі гавані було забито пароплавами. Морський транспорт спинився. Минали дні й тижні, а страйк усе тривав. Обидві компанії — берегову й Гавайську — зв’язано на руки й на ноги. Боротьба зі страйком вимагала величезних витрат, а прибутків ніяких не надходило. Становище дедалі скрутнішало. Нарешті Гарнішеві супротивники заволали: «Миру за будь-яку ціну!».
Але миру не було, доки Буйний День та його спільники не переграли всіх своїх карт. Тільки загарбавши виграш, вони дозволили добрячій частині континенту відновити свої справи.
А ближчими роками, як завважено, декотрі з профспілкових лідерів поставили собі вілли або ж будинки до винайму, декотрі подалися в гості на батьківщину, до Європи, а декотрі поробились верховодами в політиці й прибрали до рук муніципалітет та міську скарбницю. Сан-франциській людності, що їй на шию сіли політикани, і невтямки було, якою мірою спричинився до того Буйний День та його війна з пароплавними компаніями. Однак деякі чутки про ту роль, що він відіграв, усе ж просочились, пішли плітки та здогади, і він накликав на себе ще лютішу зненависть і прокльони. Правду кажучи, Буйний День і сам не передбачав, що його змагання з тими компаніями матиме такі разючі наслідки.
Але він здобув те, чого хотів. Він провадив відчайдушну гру й виграв її. Стоптав під ноги пароплавні компанії і у цілком законний спосіб безжально пограбував пайовиків. А його спільники, звісно, не вдовольнилися чималими сумами, одержаними від Буйного Дня. Вони при нагоді нахапали посад, що дали їм змогу грабувати місто й далі. Його спілка з ватагою грабіжників неминуче призвела до великого грабежу. Та сумління Гарніша не гризло. Він пам’ятав слова, що їх чув колись від одного старого проповідника: «Хто здійме меча — від меча й загине!». Звісно, мати діло з грабіжниками — це ризик, але ж його, Буйного Дня, не пограбовано, він виграв. Ну то й добре. Усе це гра й війна сильних людей, на дурнів нема чого зважати. Вони завжди терплять і терпіли; що-що, а це вже він знав з історії. Сан-Франциско хотів війни, от він і мав її. На те гра. Усі великі ділки роблять те саме й ще навіть гірше.
— Не торочте мені ані про сумління, ані про громадський обов’язок, — спинив він якось одного настирливого репортера. — Якщо ви взавтра перейдете до другої газети, то однаково писатимете, що вам загадають. І тепер ви говорите про сумління та громадський обов’язок, і в новій газеті, якщо треба буде, обстоюватимете яку-небудь злодійську компанію… напевне, волаючи отак самісінько про сумління та обов’язок. Твоя ціна, хлопче, — тридцять доларів на тиждень. Ось за що ви продаєтеся. І ваша газета теж продається, тільки трохи дорожче. Заплатіть їй сьогодні скільки треба, і вона враз перекинеться на другий бік, замість одного паскудства обстоюватиме інше, але не покине галасувати про сумління та громадський обов’язок.