— Неначе за мільйон миль від усього на світі! — прошепотів Буйний День сам до себе. Тоді знов задивився на чудову лілею над гомінким джерелом.
Спутавши коня, він пішов у глиб лісу. Верхи пагорбів були увінчані столітніми ялинами, схили поросли дубами, мадронами й глодом, а нешироким, але глибоким яром, що вився між пагорбами, володіли могутні секвої. Буйний День побачив, що кінь там не пройде, і повернувся до лілеї. Сковзаючись і спотикаючись, подерся він на гору пішки, а коня повів за повід. Під ногами все стелилась килимом папороть, і ліс дерся на гору разом із ним, зеленим склепінням здіймаючись над головою, і чиста радість та супокій обіймали йому душу.
На самім версі, продершись крізь хащі молодих мадрон з оксамитовою корою, він опинився на полонинці, що спускалася в невеликий видолинок. Яскраве сонце сліпило його, і він спинився, щоб відсапатись. Давніш ніколи не знав він такої задишки, і м’язи його ніколи не втомлювалися так легко на крутому схилі. Видолинком, що поріс високою по коліна травою та блакитними й білими квітками, біг струмочок. А схил увесь ряснів лілеями-маріпозами й дикими гіацинтами. Обережно, мовби нехотя ступаючи по них, кінь поволі спускався вниз.
Буйний День перетяв струмок, ледь помітною коров’ячою стежкою виїхав на невисокий кам’янистий пагорок, поминув заплетений диким виноградом мансанітовий гайок і зійшов у другий видолинок із таким самим зеленим лужком та струмочком. Перед носом у коня з-під куща вискочив дикий кріль, перестрибнув струмочок і зник у густому дубняку на другому схилі. Буйний День захоплено стежив за ним очима. Уже минаючи лужок, він ураз сполохав старого розсохатого оленя. Олень, мов та стріла, полетів лугом, перемахнув через стару огорожу й заховався в густих хащах.
Невтримна радість пойняла Буйного Дня. Йому здавалося, що ніколи зроду він ще не був такий щасливий. У ньому ожила давня звичка до лісу. Його цікавило все: і мох на стовбурах та на гіллі, і жмути омели на старих дубах, і кубло лісового щура, і жеруха в тихих заводях біля струмка, і метелики, що мелькали на сонці й пропадали в затінку, і сойки, що блакитними блискавками пурхали на деревах, і малесенькі пташки, подібні до волоочків, що стрибали по кущах і цінькали тоненько, мов у пищик, і дятли з червоними чубками, що кидали довбати дерево і, схиливши голівку набік, стежили за ним. По другий бік струмка він натрапив на ледве помітні ознаки дороги, що нею колись — мабуть, років тому вже кількадесят — вивозили зрубані дуби, як розчищали луку. На розколотому блискавкою вершечку великої, футів шість завтовшки, секвої Буйний День угледів шулічине гніздо. А до всього з-під ніг у коня кілька разів злітали, гучно хурчачи крильми, цілі виводи перепелят. Буйний День спиняв коня й дивився, як вони, попискуючи, щезають у траві, та слухав, як із гущавини тривожно кличе їх стара перепілка.
— Далебі, куди твоїм дачам та віллам у Менлов-парку, — уголос вимовив він. — Як мене коли потягне на сільське життя — тільки тут осяду.
Давня лісова дорога вивела його на розчищену прогалину, де з десяток акрів займав виноградник на винно-червоній землі. За ним знову коров’яча стежка, знову ліс, гущавина — і врешті він опинився на південно-східному схилі пагорба. Там, повиснувши над великим залісненим яром, чолом до Сономської долини, стояла невелика ферма. Будиночок із подвір’ям та повітками приліпився в западині, що захищала його з півночі та заходу. Був там і маленький городець. «Певне, дощові потоки з пагорба вирили ту западину й намили площинку», — подумав Буйний День. Земля була чорна, масна, води теж, видно, досхочу. Вона дзюрчала собі вільно з кількох незакручених кранів.
Буйний День давно забув про свою цегельню. Хоч на фермі не видко було ні душі, він зсів із коня, обійшов город, зриваючи й кидаючи в рот полуниці та зелений горох, оглянув вальковану стайню, іржавий плуг та борону, скрутив цигарку і, закуривши, дивився на курчат, що грабались разом із квочками. Угледівши стежечку на узбіччі великого яру, він пішов нею. Понад стежкою тяглася водогінна труба, подекуди пригорнена землею. Очевидячки, стежка вела до джерела, де починався струмок. Круті узбіччя яру здіймалися з дна до верху на кількасот футів. Прегарний незайманий ліс пишно розрісся, і в ньому панував вічний присмерк. Ялиці були на око від п’ятьох до шістьох футів завгрубшки, а секвої ще грубші. Один корчуватий велетень, що він його поминув, мав у поперечнику добрих десять, а то й одинадцять футів. Стежка привела його до невеличкої загати. Зі ставочка вода текла трубою на город. Понад потічком росли вільхи, лаври й така висока папороть, що він ховався в ній із головою. Скрізь стелився зелений оксамитовий мох, а по ньому ріс «дівочий волос» і дрібна золотава папороть.