Якби не та загата, навколо була б справжня незаймана глушина. Сокира сюди ніколи не приходила, й дерева вмирали від старості або падали під натиском зимових бур. Величезні колоди звалених дерев, укриті мохом, поволі перетлівали на той самий ґрунт, що з нього вони постали. Декотрі лежали давно і вже зовсім спорохніли, хоч обриси їхні ще невиразно проступали серед зелені. Декотрі впали через струмок. З-під стовбура одного такого поваленого велетня тяглося з півдесятка молодих деревин. Зім’яті й надломлені, пригнуті до землі, вони все одно жили й росли далі, миючи коріння в струмку і ловлячи молодими галузками сонячне світло, що лилося згори прорваною в зеленому склепінні вікниною.
Повернувшись до ферми, Буйний День сів на коня й подався на ще дикіші звори, ще крутішими урвищами. Святковий захват гнав його далі й далі, він конче мусив зійти на Сономську гору. Минуло якихось три години, і він був уже на верху, утомлений, спітнілий, пошарпаний, з подряпаними руками й лицем, але з блискучими очима і навдивовижу пожвавленим видом. Він радів, як той школяр, що втік зі школи. Сан-Франциско з його шаленим азартом залишився десь ген-ген далеко. Та Буйний День не лише радів, мов школяр, він почував себе так, неначе скупався в чистій воді й відмився від чогось. Тут не було місця тій ницості, підлості, паскудству, що виповнювали гидке багнище міського життя. Він не думав, не міркував про те, він тільки відчував якусь особливу чистоту й піднесення. Якби його спитали, що він почуває, він би, певне, відповів просто, що йому тут гарно й легко; але він не усвідомлював, не помічав могутніх чарів природи, тих чарів, що наскрізь проймали і тіло й душу його, виснажені містом. Ці чари ще й тим діяли на нього могутніше, що цілі покоління його предків жили в дикій пущі, та й сам він устиг обрости лише тонесенькою шкуринкою міської культури.
На верху Сономської гори людського житла не було. Він спинив коня над кручею з південного боку, сам-самісінький під блакитним каліфорнійським небом. Перед ним простилались полонини, покарбовані лісистими ярами. З-під самих його ніг вони спускалися на південь і на захід, лава за лавою, хвиля за хвилею, дедалі нижче, до самої Петалумської долини, плескуватої, мов більярдний стіл, і там, де земля ситіша, геометрично розкресленої на чотирикутники та смуги оброблених ланів. Далі на захід здіймались гори, кряж за кряжем. У межигір’ях лежала сиза імла. Ще далі, за останнім кряжем, виблискував сріблом Тихий океан. Повернувши коня, Буйний День подивився на північ і на захід, від Санта-Рози до гори св. Гелени, на схід через Сономську долину, на поросле чагарем гірське пасмо, що заступало від очей Напську долину. Там, трохи вбік на східному схилі Сономської долини, навпростець за містечком Глен-Елен, він побачив ніби якусь білину. Зразу він подумав, що то звалище колишньої копальні, але, згадавши, що він не в золотодайному краї, байдуже відвернув погляд далі на південний схід. За дзеркалом затоки, Сан-Пабло виразно виднів подвійний шпиль гори Діабело. Далі на південь була гора Томалпайс, а ще далі — авжеж, миль за п’ятдесят, там, де тихоокеанські вітри вдиралися в Золоту Браму — понад самим обрієм низько, ніби туман, стелився дим Сан-Франциско.
— Давно вже не бачив я такої просторіні, — подумав він уголос.
Йому не хотілося їхати звідси, і тільки за годину він нарешті відірвав очі від краєвиду й почав спускатися. Назад він поїхав іншою дорогою, просто з цікавості, і сонце стояло вже низенько, коли він дістався своїх лісистих пагорбів. На вершку одного з них його зіркі очі вгледіли такий відтінок зелені, якого він за весь той день ніде не бачив. Він придивився пильніше. Там росли три кипариси, напевне, посаджені людською рукою. З чисто хлоп’ячої цікавості Буйний День вирішив роздивитися на них ближче. Пагорб так густо заріс лісом і такий був крутий, що йому довелося зсісти з коня й іти пішки, а найкрутішими місцями — продиратись плазом поміж густим чагарником. Вибрався він просто до кипарисів. Вони стояли за невеликою загородкою, поставленою, очевидячки, дуже давно. Кілля було пообтісуване й позагострюване сокирою. У загороді були дві дитячі могилки. На дерев’яних табличках, також витесаних сокирою й увіткнутих у головах, він прочитав: «Маленький Девід, народився 1855, помер 1859»; «Маленька Лілі, народилась 1853, померла 1860».