— Скільки вам років, дідусю? — спитав він.
— Вісімдесят чотири. Еге ж, добродію, вісімдесят чотири, а я ще моторніший буду за багатьох молодих.
— Либонь, берегли себе?
— Та хто знає. Правда, не ледарював зроду. Я прийшов сюди через прерії п’ятдесят першого року. З індіянами бився. У мене був запряг волів та семеро дітлахів. Мені тоді було десь стільки, як вам тепер.
— Ну, і не нудьгуєте ви тут? Не самотньо вам?
Старий узяв відро в другу руку й задумався.
— Та як сказати… — врешті відповів він. — Ні, не нудьгую. Хіба тоді самотньо здалось, коли померла моя стара. Є такі люди, що їм якраз серед юрби самотньо, ото й я такий. Я тільки тоді нуджуся, коли в Сан-Франциско буваю. Але більше я туди не поїду, либонь, до самої смерті. Мені й тут дуже добре, адже я в цій долині живу вже п’ятдесят чотири роки. Після іспанців я один із перших тут оселився.
Буйний День торкнув коня.
— Прощавайте, діду, — сказав він, — держіться й далі. Ви заломили всіх молодих, та, либонь, і поховали їх чимало за вашої пам’яті, еге?
Старий засміявся. Буйний День поїхав далі, напрочуд лагідний і задоволений із себе й з усього світу. Здавалось, до нього повернувся його звичайний настрій тих далеких часів, коли він мандрував по Юкону. Перед очима йому невідступно стояв старий піонер, що підіймався стежкою вгору, весь заллятий червоним промінням. Ще дечого вартий у свої вісімдесят чотири роки! У голові промайнула спокуслива думка піти і собі його слідом, але велика гра в Сан-Франциско не пускала.
«Ну, дарма, — подумав він, — як зістаріюсь та покину грати, то оселюся десь серед такої природи, а місто нехай хоч западеться!»
Розділ IX
І в понеділок Буйний День не повернувся до Сан-Франциско. Натомість він знов узяв у різника коня й поїхав на східні схили, по той бік долини. Йому кортіло глянути на копальню. Місця там були сухіші й кам’янистіші, ніж учорашні. Круті узгір’я позаростали чагарем, таким густим, що кінь ледве міг продертися крізь нього; правда, в ярах вологи було досить, і дерева росли буйно та пишно. Копальня була зовсім занедбана, але він просто з цікавості пів години лазив і обдивлявся її. Кварцові копальні він добре знав ще до Аляски, і тепер його дуже тішило, що він бачив тут усе, як на долоні, усю історію: спроби дали добрі наслідки, заходились прокладати штольню в глиб гори, три місяці працювали; не стало грошей, покинули копати, пішли на заробітки; повернулися, знову взялись до роботи, але золото ніби дражнилось і відходило все далі в гору. На третій рік даремних сподівань і праці люди зреклися копальні й пішли геть. «Більшість, мабуть, тепер уже повмирали», — подумав Буйний День, обернувся на сідлі й ще раз глянув через яр на чорну діру штольні й давне звалище біля неї.
Як і напередодні, він безтурботно їхав навмання коров’ячими стежками чимраз вище й вище. Тоді вибрався на в’їжджену дорогу. Проїхавши нею кілька миль, він опинився в невеличкій долинці, оточеній з усіх боків узгір’ями. Там по крутих схилах тулилося кілька вбогих виноградників. Далі дорога йшла стрімко вгору. Густий чагарник укривав кам’янисті узгір’я, а в розпадинах зеленіли високі ялини, ріс дикий овес та лісові квіти. Проїхавши ще з пів години, він опинився знову на полонинці аж під самим верхогір’ям. Там скрізь, де тільки трохи рівніше та ґрунт кращий, зеленіли клаптики виноградників. Але в упертій боротьбі людини з дикою природою перемагала, видимо, природа: чагарник знов захоплював розчищену землю, декотрі виноградники були занехаяні, не пообрізувані, не виполоті, а вориння похилилося, ледь не попадало. Дорога уривалась біля ферми. Маленьку хатку обступали великі стайні та повітки. Вище ферми чагарі посіли всю гору, проїхати не було як. На подвір’ї стара жінка вилами складала гній.
— Доброго здоров’я, тітонько! — гукнув Буйний День, під’їхавши до тину. — Хіба у вас чоловіків нема до такої роботи?
Стара сперлася на вила, підтикала спідницю й весело глянула на нього. Її руки, згрубілі від тяжкої праці, були зовсім як у чоловіка: шкарубкі, мозолясті, маслакуваті. Узута вона була у важкі чоловічі шкарбани на босоніж.