Діді Мейсон увесь час служила в нього в конторі. Але він більше не пробував підступитися до неї, не забалакував про книжки, не сперечався про граматику. Його не тягло вже до неї, вона була тільки приємним спогадом про те, що не здійснилося, утіхою, якої йому не судилося спізнати, бо його не створено для неї. Та хоч цікавість його начебто пригасла, хоч уся його енергія йшла на безнастанну боротьбу, — він помічав, проте, кожний полиск сонця на її волоссі, знав кожний властивий їй рух, кожну лінію її постаті, яку підкреслював простий англійський костюм. Він уже кілька разів, десь так щопівроку, набавляв їй платню. Тепер вона одержувала дев’яносто доларів. Далі набавляти він не насмів, а тільки придумав, як полегшити їй роботу: коли вона повернулася з відпустки, залишив ту дівчину, що її заступала, за помічницю їй. Крім того, він найняв нове приміщення для контори й там виділив окрему кімнату для обох секретарок.
У нього виробилась якась особлива спостережливість до всього, що стосувалося міс Мейсон. Він, наприклад, давно завважив, яка в неї горда постава. Гордість та була стримана, не лізла в вічі, однак відчувалася. З того, як вона несе своє тіло, Буйний День бачив, що вона пишається ним, має його за прекрасний і коштовний дар і дбає про нього. І цим, і вбранням своїм вона не була подібна ні до своєї помічниці, ні до секретарок по інших конторах, ані до всіх інших жінок, яких він знав. Вона ставніша за всіх їх, казав він собі, уміє й убиратись, і триматись, і не хизується тим, усе в неї до міри.
Що більше він бачив її, що більше, на його думку, знав про неї, то неприступніша здавалась вона йому. Але, не маючи й наміру приступатись до неї, він тільки відзначав те, як не дуже втішний факт. Він радий був, що вона служить у нього в конторі, і сподівався, що вона лишатиметься в нього ще довго, ото й усе.
Самого його роки не красили. Міське життя не йшло йому на користь: він щодалі гладшав, робився крихкотілий, і м’язи його втратили давню міць. Дедалі частіше він мусив пити коктейлі, щоб досягти бажаного наслідку — скинути з себе нервове напруження ділових годин. Потім ще вино за обідом у «Ріверсайді» та віскі з содовою по обіді. До того ж його тілові бракувало фізичних вправ, а не спілкуючись із порядними людьми, він занепадав і морально. А що він не звик ні з чим ховатися, то деякі його пригоди й вихватки розславлювано на все місто. Газети з гумором розписували, як він із хвацькою компанією шалено мчить у Сан-Хозе у своєму великому червоному автомобілі.
І не було в його житті ніякої рятівної сили. Релігія його поминула. То діло вже давно мертве — така була, коротко, його гадка. Доля людства не цікавила його. За його доморослою філософією, усе життя суспільства було сама гра.
Бог — то щось невловиме, примхливе й навіжене, що його люди звуть Таланом. Ризик починається з самого народження: одні вдаються дурнями, а інші — грабіжниками. Талан роздає карти, і немовлята мусять брати, що кому припаде. Відмагатися годі. Карти роздано, і хоч-не-хоч, а мусиш грати тими, які тобі припали. Усі мусять, і горбаті, й рівні, й каліки, й здорові, й недоумки, й розумні. Справедливості в цій грі нема. Більшість отримують такі карти, що роблять їх дурнями, і лише небагатьом випадає стати грабіжниками. Життя — то й є гра оцими картами. А суспільство — юрба грачів. Картярський стіл — земна куля, а ставки — усі добра землі, від шматка хліба до великого червоного автомобіля. Кінець же кінцем і щасливі, й нещасливі — усі однаково помирають.
Найтяжча доля, звісно, у дурної дрібноти: від самого початку її засуджено на програш; але що більше він бачив тих, хто нібито виграв, то менше йому здавалося, щоб вони мали чим похвалитися. Вони також давно вже мертві, і все їхнє життя небагато варте. Скрізь сама тільки звіряча гризня. Дужі топчуть кволих, а самі вони, як він це давно знав, оті Даусети, Леттони, Гугенгамери, зовсім не найгідніші з усіх. Йому пригадувались його товариші — шукачі золота на Алясці. Вони теж були дурні: ціле життя надсаджувались у роботі, і ціле їхнє життя в них відбирали її плід, достоту, як у старої, що ростила вино в Сономі. А тим часом вони були і щиріші, й вірніші, й чесніші за своїх грабіжників. Ті, хто виграв, були наче поспіль безчесні, зрадливі, зіпсуті. Та власне, й від них ніщо не залежало: вони грали картами, які їм здано. А Талан, жорстокий навіжений бог, що держав цю всесвітню картярню, дивився і щирив зуби. Це він тасував фальшиву колоду життя.