Роздача ніколи не буває справедлива. Тих людей, що народжуються на світ, тих невинних немовлят ніхто навіть не питає, чи хочуть вони грати. Їм не полишають вибору. Талан шпурляє їх у життя, штовхає межи плечі до столу й каже: «Грайте, чорти б вас узяли, грайте!» — і вони, сердешні, грають, як уміють. Одним та гра дає парові яхти й палати, а іншим — божевільню та жебрацький притулок. Декотрі грають увесь час однією картою — ціле життя вичавлюють вино серед чагарів і мріють уставити собі колись штучні зуби та купити труну. А трапляється, що й рано кидають гру, діставши карти, які приводять їх до смерті від ножа чи кулі, або з голоду в пустелі, або від тяжкої і довгої хвороби. Декого карти привели на трон, до необмеженої й незаслуженої влади, декого до слави й незліченного багатства, а інших до ганьби й безчестя або ж до жінок і вина.
Йому, Буйному Дневі, карти йшли добрі, хоч усіх їх він ще не бачив. Хтось або щось ще може його підрізати. Хтозна, можливо, цей навісний бог, Талан, тільки бавиться з ним і веде його до такого кінця. Несприятливий збіг обставин — і за місяць ватага грабіжників витинатиме войовничого танка на руїні його багатства. Навіть сьогодні може його переїхати на вулиці трамвай або впасти зверху вивіска й розвалити йому голову. Не кажучи вже за хворобу — одну з найзлостивіших примх Талану. Хтозна — може, завтра чи за кілька днів наскочить на нього якась із тисяч усіляких бацил — і йому каюк. От хоч би доктор Баском, Лі Баском. Ще минулого тижня стояв поруч нього, розмовляв, сміявся. Він був справжнє втілення пишної молодості, сили й здоров’я. А за три дні його не стало. Запалення легенів, ревматизм серця, чи хтозна, що там ще, — умираючи, він так кричав, що на другій вулиці чути було. Страхіття! Буйному Дневі воно надовго далося в тямки. А коли до нього ряд дійде? Хто ж те знає! А тим часом йому залишається тільки грати тими картами, що він має на руках. Ті карти — боротьба, помста і коктейлі. А Талан сидить і щирить зуби.
Розділ XI
Одної неділі надвечір Буйний День опинився за Оклендом, на Підмонтських горбах. Як і завжди, він їхав у великому автомобілі, але цього разу не у власному; його катав Одчайдух Біл, що приїхав прогулювати свої мільйони. То був справжній улюбленець Долі, той Біл. Усьоме виколупав із замерзлого нарінку величезне багатство, і тепер воно йшло тим самим шляхом, що й перші шість. Біл уславився своїм марнотратством. Першого доусонського року він випив ціле море шампанського по п’ятдесят доларів за пляшку. А вже доглядівшись дна в своєму золотому мішку, закупив усі яйця в Доусоні, цілих сто десять дванадцяток, платив за них по два долари штука, і згодував собакам, тільки щоб дозолити своїй коханці, що зрадила його. Він по-царському платив за те, щоб його швидко перевозити, замовляв собі окремі поїзди і побивав усі рекорди швидкості між Сан-Франциско та Нью-Йорком. Тепер, прибувши сюди, цей «дідьків мазунчик», як його прозвав Буйний День, розкидав своє багатство так само легковажно, як і давніше.
Товариство було дуже веселе. Вони вельми приємно прогулялись, об’їхали всю бухту від самого Сан-Франциско, поза Сан-Хозе й до Окленда. Тричі їх затримувала поліція за надмірно швидку їзду. Утретє, на Гейвордській дільниці, вони втекли, захопивши з собою й поліцая, що мав їх затримати. Боячись, що наказ про затримання випередить їх телефоном, вони звернули вбік і мчали до Окленда навкружною дорогою, галасливо сперечаючись, що їм робити з тим поліцаєм.
— За десять хвилин будемо коло Блер-парку, — сказав один із Білових приятелів. — Чуєш, Одчайдуху! Зараз буде дорога навпоперек, на ній, правда, до біса воріт, але нею ми потрапимо забіччями в Берклі. А тоді зможемо в’їхати в Окленд із другого боку, самі переїдемо катером, а машину ввечері прижене шофер.
Але Біл не бачив причини, чом би їм не їхати в Окленд просто через парк. На тому й погодились.
Наступної хвилини вони перетяли дорогу, куди не схотіли звертати. За ворітьми, що перекривали в’їзд, увагу їхню привернула дівчина на гнідому коні; перехилившись із сідла, вона саме зачиняла за собою ворота. З першого погляду Буйний День відчув у ній щось дуже знайоме. Хвилькою пізніше вона випросталась характерним рухом, який годі було не впізнати, і, пустивши коня учвал, помчала дорогою вбік. То була Діді Мейсон. Він згадав, що Моррісон розказував йому про її верхового коня, і вже зрадів, що вона не побачила його в цій гультяйській компанії; але ту мить Біл звівся на ноги і, тримаючись однією рукою за передню спинку, другою рукою замахав, щоб привернути її увагу. Він уже випнув губи, щоб свиснути пронизливо, як тільки він умів, та Буйний День, що добре знав той свист, підчепив Біла ногою, а рукою шарпнув за плече й посадив назад.