— Та я навіть не можу сказати, коли вперше сіла на коня. Адже ж я народилась на ранчо, і ніяка сила не могла відірвати мене від коней. Мабуть, це в мене просто вроджене. Першого поні мені подарували в шість років. Восьмирічною я вже цілі дні не злазила з сідла, їздивши з батьком. Одинадцятьох років він мене вперше взяв із собою полювати на оленя. Я пропала б без коня. Життя в чотирьох стінах це для мене мука, і без Меб, певне, я давно б тут заслабла й померла.
— То ви любите сільське життя? — спитав він і враз помітив зовсім нові іскринки в її сірих очах.
— Так само, як ненавиджу міське, — відповіла вона. — Але жінка на селі нічого не заробить… Отож доводиться терпіти, за допомогою Меб.
І вона розповіла йому багато дечого про своє життя на ранчо, ще доки не помер батько. Буйний День був у захваті. Ось вони вже й спізнаються ближче, їдуть разом добрих пів години, а розмова не вгава й на хвильку.
— То ми з вами, виходить, мало не земляки; я родом зі Східного Орегону, це зовсім недалеко від Сіскію, — сказав він, та враз і прикусив язика, бо вона хутко спитала, обернувшись до нього:
— А звідки ви знаете, що я з Сіскію?
— Та я не пригадую, хто саме, але хтось мені про це казав, — промимрив він зніяковіло.
Ту мить Вовк, нечутно, мов тінь, майнувши повз них, налякав Меб і відвернув увагу Діді. Вони заговорили про аляскинських собак, а потім розмова знов зійшла на коней, і вже цілу дорогу говорили про них.
Він слухав, що вона каже, і водночас стежив за своїми думками та враженнями. Усе ж таки це трохи зухвальство, що вона їздить верхи по-чоловічому, і він сам гаразд не знав, чи йому те подобається, чи ні. Його уявлення про жінок були досить старомодні. За часів його ранньої молодості на заході Штатів жінка як і сідала на коня, то тільки боком, у жіноче сідло. Він не звик уявляти жінку на коні, як двоногу істоту. Отож його трохи вразила оця чоловіча постава Діді в сідлі. Але він мусив визнати, що й це їй таки личить.
І ще дві несподіванки знайшов він у ній. Насамперед, золоті іскринки в очах. Дивно, що він раніше не помічав цього. Мабуть, у конторі світло інакше або її очі не завжди такі. Ні, це їх справжній колір — лагідне золоте сяйво. Власне, не зовсім золоте, але найближче саме до барви золота. Тільки не жовте, ні в якому разі. Закоханому завжди все барвистішим видається, і навряд чи хто інший назвав би очі Діді золотими. Але серце в Буйного Дня аж тануло від ніжності, тим-то вони й здались йому золоті.
До того ще вона поводилась так природно. Він певен був, що з нею хтозна-як важко буде зійтись, а виявилося дуже просто. У ній нема ніякої штивності — так Буйний День визначив різницю між Діді в сідлі і тією Діді, яку він знав у конторі. І проте, хоч скільки він радів, що все склалося так, як він хотів, і що в них є багато спільних тем до розмови, десь на дні душі він почував якусь прикрість. Урешті це все пусті балачки, що не вели ні до чого, а він був людина діла. Він бажав Діді Мейсон, бажав її як жінку, він хотів, щоб вона його кохала й дозволила себе кохати. Йому треба було домогтись того щастя зараз, негайно. Звикши все підвертати під свою руку, гнути людей і все на світі за своєю волею, він почував і тепер те саме владне бажання. Йому хотілось їй сказати, що він її любить і що їй нічого більше не лишається, як побратися з ним. Одначе він не важився піддатись тій спонуці. Жінки — примхливі створіння, і самою владністю тут можна лише все зіпсувати. Йому пригадалося, скільки він докладав хитрощів і терпцю, полюючи під час голоду, коли не влучити в живу грудочку м’яса означало вмерти. Звісно, ця дівчина — трохи не те, але вона багато для нього важила, більше ніж коли — саме тепер, як він їхав попліч неї, поглядаючи на неї так часто, як тільки важився.
У вельветовому вершницькому костюмі, сидячи по-чоловічому в сідлі, вона все ж була жінка, наскрізь і видимо. Вона всміхалася, сміялася, розмовляла, очі їй блищали і щоки рожевіли від сонця й від теплого літнього леготу.
Розділ XIII
Другої неділі чоловік, кінь і собака знов блукали серед Підмонтських горбів. І знов Буйний День і Діді зустрілись і їхали поряд: І цього разу Діді здивувалася, стрівши його, але в її подиві тепер відчувалась підозра, якась непевність. Перша зустріч могла бути цілком випадкова, але те, що Гарніш з’явився вдруге в її улюблених місцях, уже насувало думку, чи то не зумисне. Вона натякнула йому про це. Буйний День згадав, що бачив біля Блер-парку велику каменярню й сказав не довго думавши, що мав намір купити її. На цю думку напутила його цегельня, куди він колись уклав капітал, — дуже щасливу думку, вирішив він, бо це дало йому нагоду запросити її поїхати з ним оглянути каменярню.