Отже, він пробув із нею кілька годин. Вона була така сама, як і перше, невимушена, щира, весела, товариська. Вона сміялась, говорила про коней із непослабним захопленням, пробувала зламати нелагідний Вовків норов і заприязнитися з ним, а нарешті сказала, що хоче проїхати на Бобі, бо в нього вона, мовляв, закохалася ще більше, ніж раніш. Буйний День не погоджувався. У Боба стільки небезпечних вибриків, що він дозволив би сісти на нього хіба своєму найлютішому ворогові.
— Ви думаєте, як я дівчина, то не розуміюся зовсім на конях? — спалахнула Діді. — Мене вони стільки разів скидали з себе, що я вже знаю, як стерегтися. Я не божевільна і не сяду на такого коня, що задом хвицає. Я вже навчена добре. Інших вибриків я не боюся. А ви самі казали, що Боб не хвицає задом.
— Але ви ніколи не бачили, які він штуки витіває!
— Зате бачила інших і їздила на них. Я привчила Меб до трамваїв, і до паровозів, і до автомобілів. Вона була зовсім дика лошичка, коли я її дістала, тільки трохи до сідла призвичаєна. Не бійтесь, я не попсую вам коня.
Врешті Буйний День нехотя погодився. Вибравши найбезлюдніше місце, вони помінялися кіньми.
— Не забувайте тільки, що Боб чиста блискавка, — нагадав Буйний День, підсаджуючи її.
Вона кивнула головою. Боб, почувши на собі іншого їздця, нашорошив вуха. Забава почалась дуже скоро, навіть занадто скоро. Діді не встигла й оком зморгнути, як опинилась у нього на шиї, а він, обкрутившись на місці, як вихор помчав назад дорогою. Буйний День їхав услід і стежив. Дівчина хутко спинила коня і зразу, шарпнувши повода й сильно вдаривши лівою острогою, повернула його й погнала в другий бік.
— Держіть напоготові гарапника, щоб ударити по носі! — крикнув Буйний День.
На тому самому місці Боб знов завернувся. Цього разу, хоч на превелику силу, Діді втрималась і не вчепилась ганебно йому в шию. Боб помчав чвалом, але вона незабаром примусила його сповільнити біг, а тоді раптом, ударивши острогою, знов повернула назад. В її манері поводитись із конем не було нічого жіночого, тут вона була по-чоловічому тверда. Коли б не це, Буйний День сподівався б, що вона ось-ось скаже: «Годі». Але те поводження ще трохи розкрило йому її вдачу; та й щільно стиснені уста й сірі очі, що блищали стримуваною досадою на саму себе, були не менш промовисті. Буйний День нічого їй не підказував, тільки жадібно, невідривно слідкував за кожним її рухом, наперед радіючи з того, що чекає норовистого коня. І Боб свого діждався. Щойно він знов крутонувся чи, радше, спробував крутонутися — не встиг він ще зробити й півоберту, як гарапник дзвінко ляснув його по ніжному носі. Розгубившись із несподіванки й болю, кінь уразу упав на передні ноги, що їх був відірвав від землі.
— Чудово! — крикнув Буйний День. — Ще раз-два, і він порозумнішає. Він кмітливий, затямить, коли його б’ють.
Боб спробував крутнутися ще раз. Але не встиг зробити й чверть оберту, як удар по носі складеним удвоє гарапником змусив його знову припасти на передні ноги. Не вживаючи острог, тільки загрожуючи йому гарапником, Діді примусила його стати рівно.
Вона тріумфально глянула на Буйного Дня й спитала:
— Тепер можна проїхатись?
Буйний День кивнув головою, і вона помчала дорогою. Він за нею стежив, доки вона заховалась за поворотом, а потім чекав, поки вона вигулькнула знову. «Вона таки вміє їздити на коні, — думав він. — Справді молодчага! Боже мій, яка б з неї вийшла дружина! Чи багато жінок зрівнялося б із нею? І подумати лишень, що вона мусить цілими тижнями торохтіти на машинці! Хіба це для неї місце? Їй треба бути просто чиєюсь жінкою, нічого не робити, ходити в шовках, оксамитах, діамантах (такі в нього були трохи дикунські уявлення про те, що пасує укоханій дружині), бавитися собачками, кіньми тощо. Побачимо, містере Буйний Дню, на що ми з вами тут спроможемось», — промурмотів він сам до себе, а тоді вголос звернувся до неї:
— Молодця, міс Мейсон, молодця! Коли ви так їздите, то я, далебі, повірю, що нема такого коня, на якому б ви не всиділи! Ні, ні, не зсідайте, лишайтесь на ньому, і поїдемо помаленьку до каменярні. — Він захихотів. — А ви помітили? Він наче аж застогнав, коли ви його врізали оце востаннє. Чули? А як він упав на передні ноги! Мов на кам’яну стіну наскочив! О, у нього стане глузду затямити, що відтепер кам’яна стіна завше чекає на нього, тільки-но почне норовитись.
Надвечір, коли вони попрощались біля воріт, де починалася дорога на Берклі, Буйний День трохи від’їхав і, спинившись за купкою дерев, дивився услід дівчині, доки вона не зникла з очей.