Він усміхнувся похмуро й задоволено воднораз.
— Я радий, міс Мейсон, дуже радий почути від вас такі слова.
— Нема чого вам радіти, — поквапилась вона, — нічого вони не змінили. Адже я однаково незгодна. Більше я з вами не поїду, і… ось уже й ворота.
Під’їхавши боком, вона нахилилась, відсунула засува і в’їхала у ворота, що розчинились перед нею.
— Ні, ні, будь ласка, не треба, — сказала вона, коли Буйний День рушив за нею.
Він слухняно скорився й зупинив коня. Ворота зачинились. Але ще не все було сказано, і вона не від’їздила.
— Міс Мейсон, — мовив він тихо, і голос його тремтів від хвилювання. — Я хочу запевнити вас, що я не для забавки впадаю за вами, я вас уподобав, ви мені просто потрібні… Я не жартую, цілком поважно кажу. Я не маю нічого лихого на думці, у мене наміри якнайчесніші…
Та вгледівши вираз її обличчя, він умовк. Діді й сердилась, і сміялась воднораз.
— Оце вже зовсім нікуди не годиться! — вигукнула вона. — Точнісінько, як у шлюбній конторі: «Наміри якнайчесніші, мета — одруження». Ну, що ж, так мені й треба. То ось, виходить, що ви мали на увазі, коли казали, що не відчепитесь від мене?
За той час, що Буйний День жив у місті, засмага майже зовсім зійшла з нього, отож, коли кров линула йому в лице, воно густо почервоніло разом із шиєю. З великого збентеження він навіть не помітив, що вона глянула на нього так ласкаво, як ще ні разу того дня не дивилась. Їй зроду не доводилось бачити, щоб дорослий чоловік червонів, як хлопчак, і вона вже шкодувала, що в запалі дозволила собі гостре слово.
— Слухайте, міс Мейсон… — почав він помалу, заникуючись, потім дедалі шпаркіше, трохи не захлинаючись словами. — Я неотеса, я сам це знаю, я ніколи не вчився ніяких тонкощів та гречностей. Я зроду ні до кого не залицявся і навіть закоханий ніколи не був, і як слід поводитись у таких випадках, знаю не більше за найостаннішого йолопа. Ви не зважайте на мої дурні слова, а відчуйте за ними людину, зрозумійте мене. Я не вмію поводитися, але наміри в мене якнайщиріші.
У Діді Мейсон був направду пташиний хист перелітати з одного настрою до другого. Її вже опосіло каяття.
— Вибачте, що я засміялась, — сказала вона, — хоч я власне, сміялася не з вас. Просто ваші слова мене спантеличили та й образили. Бачте, містере Гарнішу, я не…
Вона затнулась, злякавшись, щоб через те своє співчуття не сказати зайвого.
— Ви хотіли сказати, що не звикли до такого навального сватання, — докінчив за неї Буйний День. — «Як ся маєте? Радий познайомитись! Виходьте за мене…»
Вона кивнула головою і засміялась. Він і собі засміявся й почув себе не так ніяково.
— Ви тільки стверджуєте мою думку, — заговорив він підбадьорений, уже певніше й спокійніше. — Ви в таких справах маєте досвід. Вас, либонь, уже сто разів сватали. А в мене ніякого досвіду нема, і я почуваюсь як риба на піску. Та й зовсім це не сватання. Просто так химерно все склалося, що я наче в глухий кут попав. Я маю доволі глузду, аби зрозуміти, що як намагаєшся зазнайомитись із молодою дівчиною, то не зі сватання ж починати! І ось тут-то я й сів. По-перше — я не можу з вами обізнатись у конторі; по-друге — поза конторою ви зустрічатись зі мною не хочете; по-третє — ви кажете, що, мовляв, підуть поговори, бо ви в мене служите; по-четверте — я щойно все ж обізнався з вами трохи й запевнив вас, що нічого поганого на думці не маю; по-п’яте — ви стоїте за ворітьми й пориваєтесь їхати, а я тут, перед ворітьми, і не знаю, що діяти, бо мушу вам щось іще сказати таке, щоб ви передумали; по-шосте — я вже це сказав. Ну, і врешті я прошу вас: подумайте ще.
Замилувавшись його поважним, схвильованим обличчям, заслухавшись простих, немудрованих слів, що лише підкреслювали його поважність та щирість, його несхожість на пересічних чоловіків, що їх вона знала досі, Діді врешті поринула в свої думки й ніби не чула, що саме він каже. Любов сильного чоловіка завжди чарує жінку, і ніколи ще не відчувала Діді так сильно тих чарів, як тепер, дивлячись поверх зачинених воріт на Буйного Дня. Вона не думала йти за нього заміж, на те вона мала багато причин, але чом не зустрічатися з ним деколи? Він не був їй неприємний, навпаки, сподобався з першого дня, як вона побачила його худорляве індіянське обличчя, заглянула в його блискучі індіянські очі. Він був взірець мужності, і не самими тільки своїми м’язами. До того ж його ще й оповивало романтичне сяйво — цього відважного й неотесаного шукача пригод із Півночі, що стільки вчинив подвигів і стільки набув мільйонів, а тепер приїхав помірятися силою з мешканцями Півдня і перемагав їх.