Жорстокий, мов індіянин, грач і розпусник, людина без моральних засад, що в невгамовній жадобі помсти топче під ноги всіх, хто стане проти нього… так, вона знала все, що про нього казано, проте не боялась його. З його ім’ям пов’язано було не тільки це. Слова «Буйний День» викликали в пам’яті ще багато дечого. Вони нагадували все, що писалось і в газетах, і в журналах, і в книжках про Клондайк. Усе те не могло не вразити жіночої уяви, тож воно захоплювало і її, Діді Мейсон, що оце стояла й через ворота слухала його простих, сумних і палких слів. Урешті вона була жінка, і її жіноче марнолюбство тішило те, що такий чоловік покохав її.
Та й інше зворухнулось у неї в душі — утома, й самотність, і цілі рої, цілі примарні орди невиразних почуттів і ще невиразніших жадань, а ще глибше, ще невловніше забриніли, оживши знову, голоси, відгомони, трепети прадавніх забутих поколінь, несподівані й негадані, звійні й могутні — сам дух, сама суть життя, що через тисячі оман, під тисячами личин споконвічно рветься на світ. Велика то була спокуса для неї — бодай гуляти верхи по пагорбах удвох із цим чоловіком. Тільки гуляти, й не більше, бо вона певна була, що життєві шляхи у них різні. Боятися його вона не боялася, звичайні жіночі страхи були їй невідомі. Вона не мала сумніву, що завжди зуміє себе оборонити. То чом же й не погодитися? Це ж, власне, дрібниця.
У неї ж таке буденне сіре існування — їсть, спить, працює, та й майже все. Мов на сцені, перед нею постало її відлюдне життя. Шість днів на тиждень просиджує в конторі та їздить на службу й додому; ті години, що може урвати від сну, потроху співає, грає на фортеп’яно, пере, шиє, латає і підводить свої мізерні рахунки; двічі на тиждень дозволяє собі які-небудь розваги, щосуботи кілька годин сидить у брата в лікарні. Сьомого дня, у неділю, у день спочинку верхи на Меб гасає серед любих їй пагорбів. Але й ці подорожі на самоті невеселі. Ніхто з її знайомих не їздить верхи. Вона переконала декотрих студенток, щоб спробували, але, дві чи три неділі потрюхикавши на найнятих шкапах, вони розчарувалися. Сама тільки Медлін захопилась була, купила собі коня, попоїздила кілька місяців, але потім одружилась і виїхала до Південної Каліфорнії. І так минали роки. Їй уже докучило їздити самій.
Він така насправді дитина, цей велетень мільйонер, що примушує тремтіти половину багатіїв у Сан-Франциско. Чистий хлопчак. От уже ніколи вона не здогадувалася про цей бік його вдачі.
— Як люди женяться? — провадив він. — По-перше — вони зустрічаються; по-друге — уподобають одне одного на вигляд; по-третє — спізнаються ближче; по-четверте — поберуться чи не поберуться, як до того, припали вони одне одному до мислі чи ні. Ну, а ми, скажіть мені на бога, як ми зможемо довідатись, чи ми до мислі одно одному, чи ні, коли ми самі не шукатимемо цієї змоги? Я б вас удома провідував чи то в гості до вас заходив, але знаю, що ви наймаєте кімнату чи живете в пансіоні — і знов же незручно.
З Діді раптом злетіла задума, і вся ця розмова здалась їй страшенно безглузда й кумедна. Їй захотілося сміятись, не гнівно, не істерично, а просто весело засміятись. Ну що це, справді, за комедія! Вона, проста стенографістка, і він, могутній біржовик-мільйонер, стоять по два боки воріт, і він розважає, як то люди спізнаються та женяться. Це щось неможливе, неймовірне. Ні, далі так не можна. Більше цих таємних побачень у горах не буде. А якщо він і після її відмови ще почне залицятись до неї в конторі, доведеться покинути добру посаду, і тоді хоч-не-хоч настане край. Звісно, перспектива не дуже втішна, але що вдієш? У житті, а надто в міському, загалом не дуже багато втішного. Відколи вона сама заробляла собі на шматок хліба, чимало її ілюзій розвіялося.
— Нам нема чого таїтися чи ховатися, — не вгавав Буйний День. — Ми їздитимемо, де схочемо, а побачать — ну й нехай. Що нам до чиїхось поговорів, поки наше сумління чисте? Тільки слово скажіть — і Боб повезе додому найщасливішу людину на світі.
Вона похитала головою, сіпнула за повід кобилицю, що не хотіла стояти на місці, й значуще подивилась на вже довгі вечірні тіні.
— Одначе вже пізно, — похапливо сказав Буйний День, — а ми так ні про що й не умовились. Ще одну неділю, це вже не багато, тільки щоб до чогось договоритись.
— Ми мали на те цілий день.
— Правда, але ми почали говорити запізно. Другий раз не будемо гаятись. Я вас запевняю, це для мене дуже поважно. Отже, у ту неділю? Гаразд?
— Скажіть, чоловіки бувають коли-небудь чесні? Адже ж ви добре знаєте, що під «тою неділею» ви розумієте багато неділь?