— У стародавній Греції, — почала вона повчально, — мали за доброго громадянина того, хто ставив будинки, саджав дерева… — вона не докінчила того історичного екскурсу, а враз зробила висновок: — Скільки будинків ви поставили, скільки насадовили дерев?
Буйний День ухильно крутнув головою. Він ще не розібрав, до чого воно йдеться.
— Ну, ось, скажімо, позаторік узимку, — провадила вона, — ви скупили все вугілля…
— Тільки в нашій окрузі, — усміхнувся він, пригадуючи. — Я скористався з браку вагонів та зі страйку в Британській Колумбії.
— Але ж самі ви не добували цього вугілля. Проте ви підняли ціну на чотири долари за тонну й набули на цьому купу грошей. Отакі ваші справи. Ви примусили вбогих людей дорожче платити за паливо. Ви кажете, що граєте чесно, а тим часом застромили руки в чужі кишені й забрали звідти гроші. Я це знаю. Я також палю вугіллям коминок у своїй кімнаті в Берклі і замість одинадцяти доларів за тонну тієї зими заплатила п’ятнадцять. Ви відібрали в мене чотири долари. Я з того не збідніла, але тисячам бідноти скрутно довелося. Може, по-вашому, це чесна, законна гра, а як на мене — це справжнє здирство.
Буйний День нітрохи не збентежився. У тому, що сказала Діді, не було для нього нічого нового. Йому пригадалась стара виноградарка на Сономській горі. Таких, як вона, мільйони. Вони й народились для того, щоб їх обдирали.
— Ваша правда, міс Мейсон, тут ви мене трохи зловили. Але ви в мене давно служите, бачите, як я веду, справи, і знаєте самі, що я не маю звички грабувати бідноту. Я ганяюсь тільки за тузами, ото для мене пожива. Вони грабують бідноту, а я грабую їх. Та історія з вугіллям — то ж випадкове діло. Я, звичайно, й тоді мав намір підсісти тузів, а не бідноту, і таки підсів. А бідних людей я коли й зачепив, то ненароком: тільки тим, що трапились на дорозі. Але хіба ви не бачите, — казав далі Буйний День, — що все навколо сама тільки гра? Кожний грає, чи так, чи так. Фермер ставить на погоду та на ціну свого збіжжя. Так самісінько й Сталева корпорація Сполучених Штатів. І скільки людей те лише й роблять, що справді обдирають бідаків. Проте ви самі знаєте, що я ніколи за таке не брався. Я завжди полюю на грабіжників.
— Стривайте, я загубила, що мала вам казати, — спинила його Діді.
Деякий час вони проїхали мовчки.
— Я не можу цього висловити, але почуваю дуже виразно, — нарешті мовила вона. — Ну, ось приблизно так: є справжнє діло, а є діло… як би його сказати?.. Ну, скажімо, несправжнє. Фермер обробляє землю і вирощує збіжжя. Він робить, творить щось потрібне людям, дає хліб, що йде в голодні роти…
— А тоді з’являються залізничні компанії, спекулянти й усе кодло і заграбовують у нього те збіжжя, — укинув Буйний День.
Діді всміхнулась і піднесла руку.
— Пождіть, не збивайте мене. Ну, нехай вони його пограбують, нехай сам він навіть помре з голоду. Але ж те збіжжя, що він виростив, залишиться. Воно існує. Ось що головне. Розумієте? Фермер зростив, скажімо, десять тонн пшениці, і ці десять тонн існують. Залізниця повезе їх на ринок, до голодних ротів, що на той хліб чекають. Це так само справжнє діло. Ну, як от принести вам склянку води або витягти порошинку з ока. Щось зроблено, щось витворено, от як та пшениця.
— Проте залізниці однаково грабують, — заперечив Буйний День.
— Виходить, що їхня робота тільки почасти справжня. Тепер вернімось до вас. Ви нічого не творите. Ніщо нове не настає в світі від того, що ви робите свої справи. Візьмімо те саме вугілля. Ви його не добували, не приставляли ні на ринок, ні споживачам. Розумієте, це й є те, що я називаю саджати дерева й ставити будівлі. Ви не посадили жодного дерева, не поставили жодного будинку.
— От уже ніколи не думав не гадав, щоб жінка могла так міркувати про справи! — у захваті промовив Буйний День. — Тут ви мене побили. Але я маю багато дечого сказати в свою оборону. Тепер послухайте. Я говоритиму по пунктах. Перший пункт: ми живемо на світі дуже короткий час, усі, навіть найдовговічніші, а в могилі лежати мусимо дуже довго. Життя — велика азартна гра. Декотрі грачі зроду вдаються щасливі, інші — нещасливі. Усі сидять за картярським столом, і кожен намагається виграти, пограбувати інших. Програє більшість, бо вони вродились дурними. Та ось з’являється такий чоловік, як от я, і відразу мусить розважати, що й до чого. Я маю дві змоги на вибір: або пристати до дурнів, або до грабіжників. Обравши перше, я нічого не виграю, навпаки, у мене видеруть із рота навіть останній шматок хліба. Я цілий вік працюватиму до кривавого поту і так і загину на роботі. Не буде мені просвітлої години, тільки праця, сама праця. От кажуть про почесність праці, а я вам скажу, що в такій праці нічого почесного нема! Друга змога — пристати до грабіжників. Я вибираю це й відверто прагну вигравати. Тепер у мене і автомобілі, і їжа добра, і постіль м’яка.