— Як же ви це все зробите? — спитала Діді. — Вам не вистачить грошей на все.
— У мене є тридцять мільйонів. Як треба буде більше, — позичу під застав землі або ще чогось. Іпотечний відсоток не забере й малої частки того баришу, що земля мені дасть, як піде в ціну. Я ж її зразу й почну продавати.
Наступними тижнями Буйний День був дуже зайнятий. Майже весь час він перебував в Окленді й рідко показувався в конторі. Її він мав намір теж перенести в Окленд, але, як він пояснював Діді, перше треба було скупити якомога більше землі, не привертаючи нічиєї уваги. Щонеділі дивились вони то з одного пагорба, то з другого на місто, на довколишні ферми, і Буйний День показував їй свої нові надбання. Спочатку то були окремі клапті й ділянки, але що тиждень, то невідкуплених ділянок ставало все менше, і кінець кінцем лишилися тільки острівці, з усіх боків оточені Гарнішевими володіннями.
Діяти доводилося хутко і з величезним розмахом, бо й в Окленді, й у всій околиці досить скоро завважили те нечуване скуповування землі. Одначе Буйний День завжди мав гроші напохваті і звик діяти навально. Перше ніж хтось збагнув, у чому річ, він устиг спокійнісінько зробити багато дечого. Поки його агенти скуповували наріжні ділянки й цілі квартали в діловому центрі міста та порожні землі під майбутні фабрики, він домовлявся з міською радою про концесії, притискав обидві збанкрутілі водогінні компанії, купив вісім чи дев’ять трамвайних ліній і наклав свою руку на Оклендську бухту й надбережну відпливну смугу. За ту смугу вже багато років точився позов, та Буйний День покінчив його одним махом: приватним власникам дав відчіпного, а з міською владою уклав орендну угоду.
Поки оклендців нарешті розбудила та бурхлива діяльність нечуваного розмаху і вони збуджено сперечалися, що ж це має означати, Буйний День потай заволодів обома найбільшими газетами міста, республіканською й демократичною, і відверто перебрався до нової контори. Звісно, тепер під неї треба було більше місця, і вона розмістилася на всіх чотирьох поверхах єдиного нового будинку в Окленді — єдиного, що його не малося в майбутньому зламати. Там розмістилось кільканадцять відділів із сотнями клерків та секретарок.
— У мене тут стільки товариств та компаній, що годі й полічити, — казав він Діді. — Земельний синдикат Аламеди і Контра-Кости, Об’єднаний трамвайний трест, Переправа «Єрба-Буена», Міський водогін, Підмонтська земельна компанія, акційне товариство готелів «Краєвид» і ще з пів десятка, я їх і сам не можу згадати без записної книжки. Ага, ще Підмонтська пральня, Об’єднані Редвудські каменярні. Почавши з тієї нашої, я скуповував їх далі, поки не прибрав до рук усі. Потім суднобудівна компанія, їй я ще й назви не придумав. Потрібні ж будуть катери для переправи, і я вирішив сам їх будувати. Вони мають бути готові на той час, як закінчать насипати дамбу. Еге!.. Це така штука — куди твій покер! І ще я натішився, вибивши дух із цілої банди грабіжників. Водогінники й досі скиглять. Я влучив їм у болюче місце. Вони, правда, уже й так на ладан дихали, та я їх доконав.
— За що ви їх так ненавидите? — спитала Діді.
— За те, що вони полохливі тхори.
— Адже ж ви провадите ту саму гру, що й вони.
— Ту саму, тільки не так само, — Буйний День замислено подивився на дівчину. — Я сказав, що вони полохливі тхори, і вони таки й є тхори. Удають із себе бозна-яких ризикованих грачів, а серед них і одного з тисячі нема такого, щоб мав досить духу по-справжньому грати. Вони просто торбохвати, щоб ви знали. Зграя зайців, що вдають із себе лютих вовків. Увесь час чигають, де б кого обскубти, а тільки запахне смаленим — відразу в кущі. Ось, приміром, як вони роблять. Коли великі тузи надумали спекатись акцій Малого Мідного тресту, вони послали на нью-йоркську біржу Джекі Фоло. Той і зняв там галас: «Купую Малий Мідний по п’ятдесят п’ять!» — а курс тоді був п’ятдесят чотири. За пів години ті зайці, що їх дехто назива «фінансистами», підбили його до шістдесятьох. Але не минуло й години, як вони пороснули в кущі й почали викидати акції Малого Мідного по сорок п’ять і навіть по сорок.