— А скільки за неї можна дати? — тільки й спитав він.
— Та хоч би скільки. Ви мусите її купити будь-що-будь. Звісно, торгуйтесь, і добре торгуйтесь, щоб не збудити підозри, але купити її мусите конче. Тоді доправте її ось на цю адресу в Сономську округу. У мене там маленька ферма, і цей чоловік її стереже. Скажіть йому, щоб добре доглядав кобилу. А потім забудьте про все. Не кажіть мені, у кого ви її купили. Загалом нічого мені не кажіть, тільки сповістіть, що купили й доправили куди треба. Утямили?
Не минуло й тижня, як Буйний День помітив в очах у Діді лихий вогник.
— Щось не так? У чім річ? — спитав він відважно.
— Знову Меб, — сказала вона. — Її вже перепродано. Хотіла б я знати, чи ви тут не причетні часом.
— Я, далебі, навіть не знаю, кому ви її продали, — рішуче відповів він. — І взагалі я й думати про неї забув. Це ваша кобилиця, і що ви з нею зробили, мене зовсім не обходить! Що ви її вже не маєте — це, звісно, погано. Та як ми вже зачепили делікатні справи, то я хочу поговорити з вами про дещо інше. Тільки не гнівайтесь і не ображайтесь, бо це діло, властиво, й не ваше.
Він хвильку помовчав, а Діді очікувально дивилась на нього.
— Ідеться про вашого брата. Ви не можете дати йому всього, що він потребує. Хоч ви й продали кобилу, але за ці гроші до Німеччини ви його не пошлете. А йому цього якраз і треба, як кажуть його лікарі. Йому треба поїхати до того славнозвісного німця, що обертає на кашу кістки й м’язи людині, а тоді виліплює їх наново. Отож я й хочу послати його до Німеччини, і нехай той німець покаже, що він уміє.
— Якби це тільки було можливо! — тихо сказала Діді: від хвилювання їй аж дух захопило, однак вона зовсім не сердилась. — Але ж це неможливо! Ви самі це знаєте. Я не можу взяти від вас гроші!
— Стривайте, — поспішився він. — Коли б ви гинули від спраги, хіба ви не взяли б кухля води від одного з дванадцятьох апостолів? Чи злякалися б його поганих намірів?
Діді скинула головою, ніби хотіла заперечити.
— Або, може, почали б думати, що скажуть люди?
— Це зовсім інша річ! — почала вона.
— Послухайте-но, міс Мейсон. У вас якась чудна гадка про деякі речі. Викиньте ви її з голови. Ось хоч би про гроші як ви думаєте. Далебі, я ще зроду нічого кумеднішого не чув. Ну, уявіть, що ви падаєте з якоїсь кручі. А я простяг руку й підхопив вас. Хіба в цьому буде що поганого? Звісно, що ні! Тепер даймо, що ви потребуєте допомоги іншої, не сили моєї руки, а сили мого гаманця. Це вже, бачте, погано. Так усі кажуть! А чому? Та тому, що ватага грабіжників хоче, щоб усі дурні були чесні й поважали гроші. Коли не буде так, то де ж тоді опиняться грабіжники! Невже ви не розумієте? Сила-бо в них не в руках, а в доларах. Тим-то руки річ звичайна, руками рятуй скільки завгодно, а долари — святі, такі святі, що ви не важитесь позичити жменю їх у мене, коли я хочу вам помогти.
Або скажімо інакше, — провадив він далі, побачивши, що не переконав її. — Коли ви падатимете з кручі і я порятую вас силою своєї руки, тут нема нічого поганого. А коли я цю саму силу прикладу, працюючи кайлом та заступом, і за день зароблю два долари — ви не захочете й доторкнутися до них. А тим часом це не що більше, як та самісінька сила моєї руки, тільки в іншій подобі. Та й не вам я пропоную свою поміч. Не вам я хочу позичити грошей. Я підхоплюю вашого брата, достоту якби це він падав із кручі. А ви дуже гарна сестра: біжите й кричите мені: «Стійте!», — нехай, мовляв, брат ваш собі падає. Щоб урятувати ногу, йому конче треба поїхати в Німеччину до того знаменитого лікаря, ось я й пропоную йому свою поміч.
Я хотів би, щоб ви побачили мої кімнати: усі стіни позавішувано гнуздечками з кінського волосу — десятки, сотні їх висять. Вони мені ні до чого, а коштують гроші. Їх роблять арештанти, тим-то я їх купую. Та я, бувало, за одну ніч витрачав на віскі стільки, що стало б заплатити найліпшим лікарям і поставити на ноги десяток таких хворих, як ваш брат. І затямте, що це загалом не ваше діло. Коли він захоче вважати це за позичку — будь ласка. Це його справа. А ви стійте собі осторонь і не перешкоджайте мені звести його з кручі.