Діді все відмагалась, і Буйний День удався до гостріших доказів.
— Я трохи здогадуюсь, чому ви стаєте братові на дорозі, — сказав він. — Ви забрали собі в голову, що це я хочу таким способом підлеститись до вас. Пусте! Виходить, по-вашому, я залицяюсь до всіх арештантів, що в них купую гнуздечки, так? Я вас не просив вийти за мене заміж, а коли й попрошу, то, у всякім разі, не намагатимусь купити вашу згоду. Як я прийду до вас свататись, то прийду просто, відверто, без хитрощів.
Діді аж спалахнула з обурення.
— Якби ви знали, який ви смішний, ви б цього не казали! — вихопилось у неї. — Ніколи жоден чоловік не ставив мене в таке безглузде становище. Ви мені раз у раз нагадуєте, що не просили ще мене вийти за вас заміж. Та я зовсім і не хочу, щоб ви просили, я з самого початку попередила вас, що вам нема чого сподіватись. А ви все ніби загрожуєте мені, що колись, не знати коли, прийдете й попросите моєї руки. Приходьте ж краще зразу й просіть, дістанете мою відповідь — і по-всьому.
Буйний День дивився на неї у відвертому й глибокому захваті.
— Я так вас люблю, міс Мейсон, так прагну, щоб ви були моєю, що не смію ще просити вашої руки. — Він сказав це так поважно, а воднораз і так кумедно-жалісно, що Діді, по-хлоп’ячому закинувши назад голову, щиро засміялася.
— Крім того, — провадив він далі, — я вже казав вам, що я зовсім неук у таких справах. Я ніколи ні до кого не залицявся і боюсь наробити помилок.
— Та ви весь час тільки помилки й робите! — вигукнула вона запально. — Ніхто ще на світі не залицявся до жінки, загрожуючи їй своїм сватанням, мов довбнею.
— Більше не буду, — покірливо відмовив він. — І взагалі не про це йдеться. Але я вам ще раз кажу: ви не даєте мені врятувати вашого брата. Думайте собі, як хочете, але оступіться з дороги й не заважайте. Дозвольте мені з ним побачитись і про все побалакати. Я говоритиму з ним чисто по-діловому. Я позичу йому грошей на лікування і навіть візьму з нього відсотки.
Діді, видимо, завагалась.
— Не забувайте ще одного, міс Мейсон: нога його, а не ваша.
Вона знов нічого не відповіла, а Буйний День закріпив свої позиції:
— Мушу також застерегти вас, що я хочу бачитися з ним на самоті. Він чоловік, і мені з ним легше буде домовитись без жіночих церемоній. Я поїду до нього завтра по обіді.
Розділ XVIII
Буйний День сказав Діді щиру правду, що в нього нема друзів. Знайомих він мав тисячі, випивав і був запанібрата з сотнями, а друга не мав жодного. Він не знайшов такої людини чи такої тісної компанії, щоб із нею по-справжньому сприязнитися. Життя в місті не схиляло до приязні, не те що на суворій Алясці. І самі люди тут були зовсім інакші. Ділків він ненавидів і зневажав, а з місцевими політиканами спілкувався тільки задля власної користі. Правда, їхня відвертіша брутальність була йому дужче до вподоби, одначе поважати їх він не міг, занадто були вони шахраюваті. У цьому культурному світі розписка, папірець важили більше, ніж слово, та й з папірцями ще доводилось стерегтися. Колись, на Юконі, було не так. Папірців там ніхто не визнавав. Казав чоловік, що він може викласти стільки й стільки — і йому вірили, хоч би навіть у покері.
Ларрі Гіган, гідний Гарніша помічник у найкарколомніших операціях, людина майже без ілюзій і майже зовсім без лицемірства, міг би стати йому справжнім приятелем, якби вони менше різнилися вдачею. Цей своєрідний геній, правничий Наполеон з уявою й передбачливістю, ще багатшими, ніж у самого Буйного Дня, поза конторою не мав із ним нічого спільного. Увесь вільний час він просиджував над книжками, а Буйний День книжок і знати не хотів. Крім того, він без кінця писав п’єси, що з них жодна не потрапила ні до друку, ні на сцену. А на додачу — правда, Буйний День мав про те лише невиразну підозру — Гіган регулярно, хоч і помірно, уживав гашиш. Життя його минало в хатній самоті, серед книжок, у світі фантазій. Природи, вільного повітря він не любив і не визнавав. У їжі й питві був поздержливий, як чернець, а всякі фізичні вправи ненавидів.
Отож, не маючи нікого ближчого, Буйний День розважався з гультяйськими компаніями. Коли урвались його недільні прогулянки з Діді, він почав чимраз частіше збавляти час із ними. Та й мур із коктейлів, щоб відгородитись від справ, він тепер ставив завзятіше, ніж перше. Велике червоне авто виїздило з гаража частіше, а для Боба, щоб не застоювався в стайні, він найняв чоловіка проїжджувати його. Перші роки в Сан-Франциско він дозволяв собі передишки між справами, але теперішня, найбільша його операція не давала йому полегші й на день. Щоб довести до пуття таку велетенську справу, потрібно було не місяць, не два й не три. День у день виникали нові ускладнення, нові проблеми. І щодня, розв’язавши їх усі по-своєму швидко й рішуче, він сідав у червоне авто й від’їздив, трохи не зітхаючи на думку про те, що ось скоро він перехилить подвійний мартіні. Доп’яну він напивався дуже рідко — мав надто міцний організм. Він був із того найстрашнішого ґатунку п’яниць, що п’ють постійно, свідомо й розмірковано і загалом поглинають куди більше алкоголю, ніж ті, що вряди-годи напиваються до нестями.